В Росії середини 20-х років XIX ст. революційна ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Боротьба декабристів не спиралася на масовий антифеодальний рух пригнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.
Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, переважили.
Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.
По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Головною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця з її похмурими казематами.
17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Членами комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департаменту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу генерал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них справедливості й законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.
«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при вступі його на трон».
Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного декабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кожного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.
1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.
Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.
Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в майбутньому.
Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців визвольного руху в Росії.
Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші моменти цього досвіду:
¨ Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права, що сприяло б розвиткові капіталізму й нових суспільних відносин.
¨ Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.
¨ Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в інтересах всього народу.
¨ Проголошення вперше в історії Росії лозунга республіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.
¨ Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.
¨ Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних народних представників.
¨ Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі проти старого ладу.
¨ Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху:
Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.
Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.
Дворянські революціонери, керуючи політничним рухом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.
ирієнтація декабристів лише на військове повстання — хибна тактика, що не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існувала й відповідала умовам того часу.
Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного класу — поміщиків і царизму.
Наявність в ідеології й тактиці дворянських революціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.
Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони заради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умовами кріпосної епохи. Загальну думку про ставлення дворянських революціонерів до народних мас висловив О. В. Поджіо: «Народ знемагав у рабстві, в невігластві, і ми ухилялися від нього; уникали цього вибуху... Військові поселення, варварське обходження поміщиків та притаманне всім самоуправство з селянами, — які були б для нас сили; — але ми їх обминули, щоб не ввергати суспільство в неминучі розрухи...». О. О. Бестужев-Марлінський також відверто визнавав: «Ми найбільше боялися народної революції; бо вона не може не бути кровопролитною і тривалою...»
Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справи на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством відбувся й означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою революціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике полум'я російської революції.
Важко переоцінити значення десятирічної діяльності таємних товариств дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на Петровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами. О. І. Герцен через 25 років після цих подій проникливе писав: «Мовчанню, німій бездіяльності було покладено край; з висоти своєї шибениці ці люди збудили душу в нового покоління;
Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу.
1. Сергиенко Г. Я. Декабристы и их революционные традиции на Украине (на укр. языке) – К.: «Наукова думка», 1976.
2. Семенова А.В. Временное революционное правительство в планах декабристов. -М.: Мысль, !982.-206с.