За таких умов радянське керівництво вже не могло практикувати ті засоби й методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже всього існування імперії.
Певні позитивні зміни сталися і в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов'язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.
25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов'язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали 96 осіб.
Нові можливості для більш широкої реалізації національних інтересів у сфері міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цього важливого документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МА-ГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС.
У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика підготовки і затвердження урядом України своїх директив делегації УРСР для участі в роботі міжнародних організацій. Новою була і практика підготовки заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об'єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.
Таким чином, розглядуваний період став другим після 1944—1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.
59. Україна в умовах незалежності
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.
Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.
Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.
Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.
Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.
Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.
Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов’язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.