Після відходу військ з Очакова (1738г), острів Хортиця стає опорною базою армії й флотилії, на ньому будуються зміцнення. У "Матеріалах для історії інженерного мистецтва в Росії", виданої Ласковським у 1866 р., знаходимо докладний план цих зміцнень. "Для прикриття табору "Запорізька верф", що помістився в північній частині острова, розташована була беззупинна лінія зміцнень, що складалася з 6 редутів, з'єднана між собою прямими куртинами. Для забезпечення повідомлення з правим берегом, а також для прикриття флотилії, створений був великий ретраншемент. Зміцнення "Запорізька верф", по своєму місцеве розташування, сприяло посиленню оборони, як великого острова, так і берегових зміцнень". Комісія, складена з морських офіцерів, оглянула 260 судів, що знаходяться при Хортинському острові і поблизу нього і прийшла до висновку: залишити без лагодження 15 судів, полагодити 213, і за непридатністю розламати 32. Сам Хортицький острів визнаний за зручний до пристрою верфі "лише по самій крайній нужді", що у весняну порожню воду не затопляється.
У 1739 році російські війська в зв'язку з висновком спільницею Росії Австрією сепаратного світу з Туреччиною і через епідемію чуми залишили Хортицький острів і Запорізьку верф. Через недолік транспорту й неможливості провести суду нагору через пороги, армія залишила багато гармат, бомб і іншого важкого вантажу.
У 1739 році був укладений союз з Туреччиною, по якому Росія одержала тільки береги Азовського моря.
Ми бачимо, що в продовження усієї війни 1736-1739 р. острів Хортиця залишався місцем стоянки Дніпровської флотилії й армії.
Через п'ять років у 1744 р. після закінчення війни, генерал фон-бісмарк, що командував у цьому краї військами, порушує питання про обмеження числа укріплених пунктів на тій підставі, що деякі з них прийшли в напівзруйнований стан і вимагали для свого відновлення зробленої перебудови.
По розгляду цього представлення, Військова колегія визначила: "ретраншементи: Хортицький, Малишевськой, Ненаситецький..., наказано привести в бойови стан ...”
Це було останнє розпорядження Військової колегії, що стосується зміцнень на острові Хортиця, зведених під час війни 1736-1739 р., датовано воно 22 березня 1749 р. У зв'язку з постановою Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р. "Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорізького козацтва".
6. Суди і покарання запорізьських козаків.
Суддями в запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш , курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким військом: відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на якій писалося: «З веління пана кошового отамана (такий-то), військовий писар (такий-то)». Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий суддя; однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився, але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом тільки кошовому отаману. Військовий писар іноді викладав вирок старшини на раді; іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі чи округах станах.. Військовий есавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша, переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників. Військовий довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях; він читав визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на військовій раді. Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в якій-небудь провині. Нарешті, паланочний полковник, з його помічниками — писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними роз'їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах, козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму відомстві також виконував роль судді.
Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися - право першої позики (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,- останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні; практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в'язницю пушкарню й упереджений чи суд катування; нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.
Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів.
З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п'яному виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»; зв'язок з жінкою і содомский гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, не крім матері, чи сестри дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.
Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю,; висновок злочинця, окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи; прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не доручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво «будучи самі великі злодії в розміркуванні сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша». «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів; визначалося іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при імператриці Катерині II. Крім усього цього, переказу столітніх старих указують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати, що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася, по переказі, і дуель.
Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю. Самою страшною стратою було закапування злочинця живим у землю; це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.
Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ приговорювались обличчя, що зробили чи злодійство украдені речі, що сховали, що дозволили собі перелюбство, содомский гріх, що учинили побої, насильства, дезертирстваю. У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопились внаслідок льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорты свої і пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до Січі, були «жорстоко покарані киями». Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв'язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив'язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що-небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.. Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, причому один з них мовчачи дивиться на прив'язаного; інші, напившись п'яними, лають і б'ють його; треті пропонують йому гроші; четверті, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець вип'є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті, дай мені тобе трохи попобьем!».Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду; на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тоеі треба попобить!». Після цього вони наносили кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався добу, а іноді і п'ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від п'яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.