Військовий писар, як і кошовий отаман і військовий суддя, вибирався товариством на загальній раді і завідував усіма письмовими справами запорізького війська. Так, він розсилав накази по куренях, вів усі рахунки приходів і витрат, писав, іноді по нараді з ченцями, папера до різних государів і вельмож від імені всього запорізького війська, приймав всі укази, ордери, аркуші і цидулі, що надсилалися від різних царствених, владних і простих облич у Січ, на ім'я кошового отамана і всього низового війська. У запорізьких козаків обов'язку військового писаря виконувало одне обличчя, але при ньому, як помічника, складався виборний військовий підписарія і поверх того іноді кілька людей «канцелярських різного звання служителів». Дійсної канцелярії, у виді особливої установи, для писаря в Запорожжя не покладалося, і всі письмові справи відправлялися при «квартирі» (тобто курені) писаря. Обов'язок писаря вважалася в Запорожжя настільки важливої і відповідальний, що якби хто іншої, замість нього, насмілився писати від імені коша кому-небудь чи приймати листа, що надсилаються на ім'я писаря, того без пощади страчували смертю. Значення військового писаря в Запоріжжі було дуже велике: багато хто з військових писарів впливали на настрій усього війська; багато хто тримали у своїх руках усі нитки політики і громадського життя свого часу; відтого роль військових запорізьких писарів порівнюють з роллю генерального секретаря навіть військового міністра в наш час. Вплив військових писарів тим сильніше було в Запорожжя, що більшість з них залишалося на своїх посадах протягом багатьох літ беззмінно. Так, відомо, що протягом 41 року, від 1734 по 1775 рік, у війську запорізькому перемінилося усього лише чотири чоловіки в званні військового писаря. Але при усім своєму дійсному значенні, військовий писар, однак ніде і ні в чому не намагався показувати свою силу; напроти того, він завжди тримав себе нижче свого положення. Відтого на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не зустрічаємо його одноособового первісного підпису: звичайно писар, наприкінці кожного папера,— підписував відому формулу: «Отаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим військом запорізького товариства»; далі, якщо кошовий був грамотний, то він власноручно підписував своє прізвище; якщо ж він був неписьменний, то замість нього писав його прізвище писар, часто при цьому не позначаючи того, що він підписує «замість неписьменного» кошового і з його чи згоди наказу. На паперах, що виходили від імені запорізького війська, дуже рідко можна зустріти ім'я і прізвище писаря: «Писар війська запорізького низового Андрій Тарасенко», чи «Іван Гліба». Зовнішнім знаком достоїнства військового писаря була в довгій срібній оправі чорнильниця — каламарь, від східного слова «калям» — очерет, при військових зборах, писар затикав свій каламарь за пояс, а гусяче перо, звичайне знаходження в довгій трубці того ж каламаря, витягав із трубки і закладав за праве вухо. Життя і зміст військового писаря у всім минулому схожі з життям і змістом військового судді, тобто він одержував 50 карбованців казенної платні і ті ж приношення від бочок горілки, товарів, судової пені і т.п.
Військовий есавул, так само, як кошовий отаман, суддя і писар, обирався общею радою з простих козаків низового товариства; обов'язку військового есавула були дуже складні: він спостерігав за порядком і благочиненням між козаками в мирний час у Січі, у військове в таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради, як у самій Січі, так і у віддалених паланках війська; робив наслідку з приводу різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького поспольства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібну і грошову платню і, за наказом кошового, розділяв його згідний посади кожного старшини; охороняв усіх запорізьких вільностей, що проїжджали по степах; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; посилався перед війська для розвідки про ворогів; стежив за ходом битви під час бою; допомагав тій чи іншій стороні в жаркі хвилини бою. Оттого ми бачимо, що в 1681 році військовий есавул, з декількома козаками, охороняв московських послів під час нічлігу їхній на ріці Базавлуке; у 1685 році, на прохання кизикерменского бея, він зганяв з Низу Дніпра по Січі Козаків, що займалися тут відведенням татарських коней і причинявших інші «шкоди» татарам; у 1765 році він посилався від Січі до Дніпра й Орели для охорони запорізького кордону і козацьких зимовників від російської лінійної команди; у 1757, 1758, 1760 роках есавул, з великими командами, переслідував у степу «харцизів» і гайдамака. Відтого ж зрозуміло, чому військового есавула різні мемуаристи й історики називають «поручиком», правою рукою і правим оком кошового і порівнюють його посада з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі. Зовнішнім знаком влади запорізького військового осавула була дерев'яна тростина, на обох кінцях скована срібними кільцями, що він зобов'язаний був тримати під час військових збор. Життя і доходи військового осавула були такі ж, як і військового писаря; але платні він одержував 40 карбованців у рік. У помічники військовому осавулу вибирався військовий подъесаулий, а на випадок війни військової обозний, що відав артиллерією і військовим продовольством і разділявший усі праці есавула.
Усі чотири названі обличчя — кошовий, суддя, писар і осавул — складали запорізьку військову старшину, що відали військові, адміністративні, судові і навіть духовні справи всього запорізького низового війська; посадові обличчя, що випливали за ними, тільки допомагали головним і виконували їхню волю і накази. Не задовольняючи керуванням краю із Січі, військова старший не раз відправлялася усередину козацьких вільностей по містах, селам і зимовникам, щоб на самих місцях зробити таке чи інше розпорядження, згідно нестаткам і потребам населення: чи зрівняти повинності, чи звільнити від податей, чи розділити угіддя, чи розібрати сварки і покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що збереглися до нашого часу.
Посада курінних отаманів, називаних просто «отамання», числом 38, по числу куренів у Запорізькій Січі , як і інші, була виборна; у курінні обиралася людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої військової старшини, а більшею частиною з простих козаків; вибір курінного отамана відомого куреня складав частку справа тільки цього куреня і виключав утручання козаків іншого куреня. Курінні отамани насамперед виконували роль інтендантів у Січі; прямою їх обов'язком були доставка провізії і дров для власного куреня і збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці; відтого в курінного отамана завжди знаходилися ключі від скарбниць, що у його відсутність ніхто не смів брати, якщо на те не було дозволу від курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків свого куреня, як батьки про власних дітей і, у випадку яких-небудь провин з боку козаків, винних карали тілесно, не просячи на те ні в кого дозволу. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж кошового чи суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у важких і небезпечних чи питаннях випадках діяв і на настрій усього війська; у такий спосіб курінні отамани служили як би посередниками між значною старшиною і простим товариством, а іноді і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли яка-небудь справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо, у цілому складі, чи ухилялося дати своя швидка відповідь, чи ж зовсім не було згідно на пропозицію кошового. Віддаючи повну данину поваги курінним отаманам, запорізькі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для одержання посади кошового; принаймні, історичних даних на те не мається; можна лише думати, що це було в більшості випадків, але не складало неодмінної умови. Крім прямих обов'язків, курінні отамани в числі 17 чоловік щорічно відправлялися із Січі в столицю за одержанням царської грошової і хлібної платні; у воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстве», і замість них йшли, наказні курінні отамани, що виступали завжди на чолі своїх куренів і показували приклад хоробрості і безстрашності для простих козаків; під час походу всякий курінь мав свою корогву, і козак, що носив цю корогву, називався хорунжим. Головним доходом курінних отаманів була царська платня— по 27 карбованців на кожний, крім тих 17 отаманів, що щорічно відправлялися в столицю за платнею і за те понад визначені йому 27 одержували по 18 карбованців на людину; крім того, курінні отамани одержували від козаків, що їздили на видобутки «по ласці», що кожний захоче дати; гроші ж, що вони збирали за крамниці і хати на базарах, що віддавалися в наймання шинкарям і Крамарям, також збір від казанів і курінних дубів, що віддавалися в наймання, чи човнів, вони звертали на потребі куренів, щоб вони ні в чому не бідували. Звання курінних отаманів, як можна думати, йде з тих пір, коли встановлене був розподіл усього війська на курені.
Після військовий старшини і курінних отаманів випливали так називані «батьки» чи «старі», «сивоусі діди», «знатні радці», тобто колишні військові запорізькі старшини, чи свої посади, що залишили, по старості років і через хворобу, чи попуст ку їхній іншої після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, запекле молодіцтво в молоді роки — давали їм право на величезний моральний авторитет у середовищі запорізького війська. Це були «стовпи» усього низового війська, носії всіх його переказів і строгих виконавців козацьких звичаїв: вони протвережували і втихомирювали не знали ніякої вузди, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть часто йшли проти волі «власної» старшини, не крім самого пана кошового, коли бачили в чому-небудь порушення з його боку предковічних порядків запорізької громади. На радній площі «сивоусі діди» займали місце негайно після військовий старшини; у нарадах по негайно послу курінних отаманів; під час війни управляли над окремими загонами і навіть іноді над самими полковниками; при відправленні «аркушів» від січового товариства приписувалися негайно після імені кошового отамана, а після смерті користалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили з гармат, «а з дрібної рушниці більш, ніж по іншим простим козакам».