Розглянемо більш докладно основні складові переходу до демократії з погляду західних політологів.
Перша стадія – лібералізація, відповідно до поглядів західних теоретиків, являє собою процес інституціоналізації основних громадянських воль без радикальної зміни владного апарату, тобто свого роду контрольоване відкриття нового політичного простору, що має ціль поставити під сумнів легітимність і стабільність попереднього політичного режиму. Легітимність колишнього режиму звичайно зменшується внаслідок його дискредитації реформаторами і демонстрації ними переваг нового, демократичного режиму.
Широка політична участь громадян, розширення громадянських прав і воль теоретично повинні вести до появи в суспільстві альтернативних думок і настроїв. Основним критерієм лібералізації, звичайно, вважається поява конфліктів інтересів, що, з одного боку, є необхідною передумовою демократії, а з іншого боку – одночасно підриває стабільність попереднього режиму.
На другій стадії конфлікт між прихильниками старого режиму й опозицією може мати два варіанти завершення. Або це демонтаж колишньої системи внаслідок мирного дозволу конфлікту інтересів між режимом і опозицією, або розпад системи у випадку небажання позначених сторін прийти до компромісу.
Для остаточного демонтажу системи необхідно, щоб протистояння опозиційних сил завершилося добровільним прийняттям усіма сторонами демократичних норм і цінностей.
Третьою стадією розвитку моделі є власне демократизація, що являє собою конституційне оформлення демократії. Основним критерієм досягнення певного рівня демократизації суспільства в даній моделі служать демократичні вибори, при проведенні яких жодна зі сторін не може цілком їх контролювати і гарантувати результат у свою користь. Конституційне оформлення демократичних інститутів за цією схемою здійснюється шляхом прийняття спеціальних нормативних актів.
Остання четверта стадія характеризується засвоєнням нових норм і цінностей громадянами країни.
У чому ж помилка горбачовської демократизації? У 1985 році демократизація системи випереджала ріст потреб громадян СРСР у цій демократії.
1.2. Цілі і задачі перебудови
Керівництво країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою ціль вивести суспільство з колишнього, застійного стану і повести країну до демократії, що своєрідно розуміється. У заявах керівництва того часу можна виявити три потенційно необхідних для здійснення реформи компонента: аналітичний, що містив критику існуючої системи (гасло гласності), перспективний, пояснюючий те, що повинно бути зроблене (гасло перебудови) і тактичний пояснюючий механізми досягнення мети (на різних етапах цю роль грали гасла “прискорення”, “нового мислення” і “демократизації”).[1;94] Перебудова мала своєю урочисто проголошеною метою не трансформацію системи, а перехід до нового, гуманного соціалізму. Усебічна ж демократизація повинна була торкнутися тільки нижчих ешелонів влади. Процеси, що почалися, були спрямовані лише на часткову видозміну колишньої політичної системи і на збереження позицій КПРС при пануванні трохи модернізованої соціалістичної ідеології.
Перші реформи. Причини кризи в економіці, що наступили, треба шукати у виродливій структурі народного господарства країни і відсутності серйозних стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в управлінні, допущені на початку перебудови.
Спочатку, на XVII З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод - метод проб і помилок.[4;47]
Спочатку було “прискорення” - наївна спроба за допомогою ідеологічних заклинань і призовів до “кожного на своєму робочому місці” змусити проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Але одними домовленостями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд затіяв малу індустріалізацію - для того, щоб в остаточному підсумку модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, однак, закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапіталовкладення в базові галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі - нового обладнання, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалася.
Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні кошти на закупівлю техніки за рубежем. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилася на складах і під відкритим небом - недостача виробничих площ. А те, що удалося зрештою змонтувати, то і справа давала відмовлення. Цілі потокові лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності запчастин, низької якості сировини.
Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної витрати державних засобів і призвела до здуття цін, скороченню обсягів виробництва і різкому рості грошової маси в наявному обігу.
Ріст заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і всім іншим без винятку.
Бажання влади виглядати добре без усяких на те основ зіграло з нею поганий жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях розробляли незліченні соціальні програми, накачували в економіку інфляційні гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит початків потихеньку роздавлювати і торгівлю, і споживчий сектор промисловості.
Втрати народного господарства від реформ Горбачова зростали. Другий подих до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія...
2. Перебудова та викликані нею зміни.
2.1. Реформа державного апарату в період перебудови.
Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня адміністративно-командної системи управління, обумовили необхідність реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР. М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР.[2;114] Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.
26 грудня 1990 p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління", значне місце в якому відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР. Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР. В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР. Докладно організація і діяльність уряду СРСР регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет Міністрів СРСР". Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в країні здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних органів наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.[14;221]
У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система. 13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. Підвищити роль суду були покликані й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про статус суддів в СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність за неповагу до суду", постанови "Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів Союзу РСР".[4;118]
В процесі конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет конституційного нагляду СРСР, організація і діяльність якого були врегульовані Законом про Конституційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і являв собою додаток до з'їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були позбавлені можливості звертатися до нього з конкретних питань.
На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР". Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію зазначеного Закону вважалися такими, що втратили силу, закони про основні права і обов'язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити розроблення і прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве самоврядування республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну ідею — перевести місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування — і закріплював становище місцевих Рад як повноправних господарів на своїй території.