Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу, і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя і боярської думи.
Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу. Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько 440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових, і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]
Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток, позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.
Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були «обрані» соборами за вказівкою царя.
Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи. Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів, порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали ослушників.
Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.
Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам державного апарату.
Стурбованість «настроями» у церковному житті зросла в другій половині 40 - початку 50-х років. Це знайшло вираження в діяльності московського гуртка ревнителів благочестя (або «боголюбців») і у вимогах окремих світських феодалів, учасників земського собору 1648—1649 р. У кружок ревнителів благочестя входили як духовні, так і світські особи. Його главою був протопіп кремлівського Благовіщенського собору і духівник царя Стефан Вонифатьєв. У гурток входили цар Олексій Михайлович, улюбленець царя його постельничий Ф.М. Ртищев, сестра постельничого А.М. Ртищева, архімандрит Новоспаського монастиря Никон (пізніше - митрополит і патріарх), диякон Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя: священики Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар, Логин і інші. Починання кружка підтримували й інші світські і духовні особи, у числі яких був вихователь царя боярин Б.И. Морозов.[3]
Члени кружка домагалися усунення прямих порушень богослужбового чину, зокрема «багатоголосся», посилення «учительного» елементу за рахунок введення проповідей, повчань і видання релігійної літератури для читання, усунення різночитань і розбіжності в церковних чинах, підвищення морального рівня духівництва, у тому числі і носіїв церковної влади.
У 1648 р. Никон став митрополитом новгородським і псковським. Тоді ж Стефан Вонифатьєв домігся переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У нових протопопів, що ввели «одноголосність» і доповнили служби проповідями і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва. Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.[4]
Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і кружок розділився на дві групи.
Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду, що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком завоювання Візантії турками, підпорядкування греків «безбожним» завойовникам і зносин грецької церкви з «латинською» («єретичною») римською церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська церква.[5]
Другу групу склали цар Олексій Михайлович, Стефан Вонифатьєв, Ф. М. Ртищев і інші столичні члени гуртка. Пізніше до них приєднався Никон. Вони відмовилися (у відомій мірі - по політичним мотивам) від традиційної оцінки грецької церкви, як ухиленої від справжньої віри. Нову її оцінку вони виразили в «Книзі про віру», виданої в 1648 р. з ініціативи Стефана Вонифатьєва, зокрема в положенні про те, що й у «нинішній час у неволі турецькій християни віру православну цілу дотримують, ...так заградяться усяка вуста глаголющих неправду ...на смиренних греків» . Ця група ревнителів благочестя вважала за необхідне усунути розбіжності в богословській системі і церковно-обрядовій практиці між церквами на основі грецького зразка. Ця пропозиція одержала підтримку вузького, але впливового кола духовних і світських осіб у Росії, у тому числі патріарха Йосипа, і церковних ієрархів України. Не чекаючи вирішення питання про шляхи проведення уніфікації богословської системи і церковно-обрядової практики, що належало прийняти церковному собору, цар і інші столичні ревнителі благочестя здійснили деякі заходи, що поклали початок виправленню російських богослужбових книг по грецьких зразках. Так, з Києва були запрошені в Москву учені ченці, що добре знали грецьку мову, для виправлення книг. Приїхали в Москву в 1649 р. Єпифаній Славинецький і Арсеній Сатановський, а в 1650 р. - Дамаскін Птицький.[6]
Найбільше невдоволення патріарха Йосипа викликало самочинний введення ревнителями благочестя «одноголосності» у ряді соборів і парафіяльних храмів і їхнє втручання (завдяки приналежності до кружка царя Олексія) у призначення архієреїв, архімандритів і протопопів. Щоб покласти кінець цьому втручанню, патріарх Йосип на церковному соборі 11 лютого 1649 р., скликаному за розпорядженням царя, використовував слабість позиції ревнителів благочестя в питанні про «одноголосність». Ревнителі благочестя, наполягаючи на «одноголосності», не передбачали скорочення богослужбового тексту, тому служби ставали настільки тривалими, що багато віруючі не вистоювали їх до кінця. Таким чином, віруючі позбавлялися встановленої для них «духовної їжі». Пропуск же служби чи достроковий відхід з її вважалися великим гріхом. Тому при розгляді 11 лютого 1649 р. з ініціативи царя пропозиції ревнителів благочестя про введення у парафіяльних церквах «одноголосності» патріарх і архієреї відкинули пропозицію про введення «одноголосності».[7]
Цар Олексій Михайлович був незадоволений рішенням церковного собору і поведінкою патріарха. Він не затвердив цього рішення, але і не міг скасувати його своєю владою. У підсумку цар зажадав передати питання про «одноголосність» на розгляд константинопольського патріарха. Переписування зайняло два роки. У відповідь на послання Йосипа, константинопольський патріарх, догоджаючи по спірному питанню царю писав, що «одноголосність» і в парафіяльних церквах «не тільки личить, але і неодмінно повинно бути». У зв'язку з цим у 1651 р. був скликаний новий церковний собор. Він скасував вирішення попереднього собору й ухвалив «співати у святих божиїх церквах, ...псалми і псалтир говорити в один голос, тихо і неспішно». Патріарх і його прихильники виразили своє невдоволення утручанням світської влади в церковно-обрядові справи. Це був осуд намірів царя і близьких до нього ревнителів благочестя самим здійснити церковну реформу.
До липня 1652 р., тобто до обрання на патріарший престол Никона (патріарх Йосип умер 15 квітня 1652 р.), становище в церковно-обрядовій сфері залишалося невизначеним. Протопопи і священики з ревнителів благочестя і митрополит Никон у Новгороді, не зважаючи на вирішення церковного собору 1649 р. про помірне «багатоголосся», домагалися здійснення «одноголосної» служби. Навпроти, парафіяльне духівництво, відбиваючи настрої парафіян, не виконувало рішення церковного собору 1651 р. про «одноголосність», у зв'язку з чим у більшості церков збереглися «багатоголосні» служби. Результати виправлення богослужбових книг не впроваджувалися в практику, тому що не було церковного схвалення цих виправлень. Ця невизначеність найбільше турбувала царську владу.