Щоб проаналізувати дії Центральної Ради та настрої її керівництва в перші три місяці існування української демократії щодо русифікаторських тенденцій в Україні, необхідно ознайомитися з “Декларацією Української Центральної Ради”, підготовленою в середині травня 1917 р. для вручення Тимчасовому уряду та Петроградській Раді робітничих та солдатських депутатів. Наведемо кілька уривків з цього документа:
“Зріст українського руху, що так інтенсивно проявився в днях революції, вимагає нових методів для його оцінки, нових підхідних шляхів, не говорячи вже про саме фактичне познайомлення з його висловом. Між тим у цій сфері лишилося все по-старому, і російські громадянські круги в більшості стоять на давній неозначеній позиції.
Це вже и тепер сумно відбивається на взаємних відносинах двох братніх народностей, а на будуче грозить це дуже и дуже небажаними ускладненнями, і щоб їх усунути та злагідніти, обидві сторони повинні поробити заходи державного та громадянського значіння.
Для людей, що мало познайомлені з історією и характером українського руху, зовсім незрозумілий той розмах, котрий проявив він зараз, у перших днях революції. Те, що уважалося справою невеличкого гуртка інтелігенції, нагло прибрало масовий характер: національні гасла і домагання стали дуже популярними в народних масах. Це пояснюється тим, що український рух, у свой істоті глибоко демократичний, весь час стояв на грунті народних потреб, широко охоплюючи їх і говорив доступною і зрозумілою народові мовою про його власні інтереси. Ось чого від самого початку вільного життя став цей рух організуючою силою, ось через що до нього прилучалися щораз більші сили народу, справедливо бачачи саме тут гарантію здійснення своїх загальнолюдських і національних потреб та домагань. Відроджена українська преса щоденно приносить звістки про те, як серед українських мас все більше й більше проявляється громадянська та національна свідомість: українське село організується під гаслами, виставленими українським рухом. Про те говорять дуже численні і многолюдні з'ізди, що одбуваються на Україні в останнім часі: кооперативні, селянської спілки, військові, національні в широкому смислі слова, педагогічні, партійні й інщі. Ці з'ізди представляли в цілості міліонову масу (один військовий з'їзд у Києві представляв собою 993 400 зорганізованих солдатів) і в розв'язанні національних завдань виявили себе одною спільною всім душею...
А як відноситься до того справді казкового пробудження 35-міліонового народу російське громадянство там, на Україні? Треба зараз спочатку сказати: відношення неглибоке, не зв'язане з интересами революційної Росії, навпаки, таке, що грозить багатьма ускладненнями для усієї справи свободи...
...І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Укріїні має у корінні головно це відроджене, визволене почуття гідності людини. І віра в це така велика в масах, що вони в перший час навіть не змогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це вільне гарне почування зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношення у тих, хто стоїть на чолі демократичного руху. В їх простій, незастроєній спокусою психіці не укладається така сильна патріотичність. Вони думають, що кождий, хто б не був, обов'язаний разом з ними радуватися і веселитися їх визволенням, їх переродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися, але й усіма силами пособляти такому чудовому переродженню.
Зовсім зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далі - до ворожнечі, а в кінці - до страшного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах - скрізь тільки і чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть одна сторона, тим сильніше та глибше в'ідається недовір'я до Росії, тим ширше розливається хвиля стихийного протесту”.
Як бачимо, апогей українського національного руху не став периодом ілюзій та невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національної самосвідомості народу відбувалося повально. І кожен член делегації Української Центральної Ради, який підписав згадану декларацію, констатував страшні у своїй простоті факти: 1) в українських містах підтримка національного руху з боку росіян відсутня; 2) молода українська демократія також виявляє недовір'я до російського населення українських міст, а тому майже скрізь відсутнє взаєморозуміння.
Налагодження взаємовідносин українського та російського населення міст ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Рада не здійснила належної підготовки мас в цьому напрямі. Український національний рух розвивався спонтанно, центральні й місцеві органи не завжди працювали в тісному контакті між собою. Останні здебільшого діяли самостійно, за власною ініціативою, переважно в межах певного міста або району.
Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли при органазації загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй праці І.Мазепа. За його свадченням, у Катеринославі створенням загонів вільного козацтва займалися діячі місцевої організацаї українських соціал-демократів Гаврило та Микола Воробйови - сини робітника-залізничника, росіянина. Молодший - Микола закінчив артилерійську старшинську школу. Старший - Гаврила був студентом Київського політехнічного інституту і, хоч з військовою справою не був ознайомлений, проте став організатором катеринославських відділів вільного козацтва, які складалися переважно з робітників і селян Катеринославського району і відіграли визначну роль у боротьбі проти російських вайськ.
“Це був час, - писав далі І. Мазепа, - коли уряд Центральної Ради в зв'язку з постановою 1-го Всеукраїнського військового з'ізду, що відбувся на початку травня 1917 р., уділяв особливу увагу справі т.зв. українізації частин російської армії через видалення та організацію вояків в свої українські частини. Таким шляхом малося на увазі створити українську армію”.
В загонах вільних козаків проходили військову службу и рабітники київського заводу “Арсенал”, залізничники Конотопа й Сум, телеграфісти Чернігова. Вільне козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріату, про що свідчать спогади учасників тих подій Степана Шухевича, Всеволода Петрова, Дмитра Дорошенка, гетьмана Павла Скоропадського.
Таким чином, у процесі загального пожвавлення національного руху в Україні виявилися нові настрої, що зароджувалися серед російськомовного робітничого населення її міст. Але якщо національно свідома меншість була сповнена рішучості твердо йти шляхом створення українських національних військових формувань, то більшість не виявляла в національних і військових питаннях великої заінтересованості. Тому соціального партнерства та співпраці між робітниками близьких національних та соціальних груп у той час ще не існувало. Ускладнювалася ситуація й тим, що український робітничий клас за тривалий період русифікаторської політики царського уряду опинився в складному економічному становищі.
З огляду на це цілком природно, що наслідки русифікації українського пролетаріату болюче сприймалися тогочасним суспільством. Зокрема, заслуговує на увагу оцінка становища українського пролетаріату і всеукраїнським робітничим з'їздом, який проходив 11-14 (24-27) липня 1917 р. “Виходячн з того, що уряд проводив завжди русифікаторську політику і тим ставив робітництво на Україні в гірші умови існування, - повідомляли “Вісті з Української Центральної Ради”, - воно через те насправді відрізняється своєю неорганізованістю, економічною незабезпеченістю...”. Ще відвертіше висловлювалася “Робітнича газета”. 18 липня 1917 р. вона, наприклад, писала: “Завдяки неосвіченості український пролетаріат ішов в хвості пролетаріату інших націй. Він займав посади нижчі, які гірше оплачувались, і через те опинився в гіршому становищі”.
На жаль, ці оцінки відповідали дійсності. Тому не дивно, що з'ізд дійшов висновку про незадовільне становище українського робітничого класу. Умови праці в промисловості України були, за оцінкою делегатів з'їзду, “просто жахливими”. Після развалу державного регулювання постачанням продуктів харчування “продовольча криза досягла найвищого ступеня”, і вона “...всією силою, всім тягарем... лягає на широкі трудящі маси в містах і, особливо, на робітництво”.
У липневі дні 1917 р. становище значно погіршилося, бо деморалізована російська армія в Галичині розпалася, і сотні тисяч озброєних озлоблених солдатав заполонили Україну. В свою чергу, придушення спроби військового заколоту, очолюваного верховним головнокомандуючим генералом Корніловим, сприяло дальшій революціонізації найширших верств населення. Це ще більше посилило політичний вплив більшовиків серед робітничих мас. Вони висунули ідею переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, але спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій - шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.
Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного населення України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили намагалися спровокувати найширші верстви населенна на відкрите незадоволення революцією. Зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської державності та прагнули керуватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися деякими діячами Центральної Ради.