Міністерство освіти та науки України
Національна академія прокуратури України
Інститут підготовки кадрів
Україна ХХІ століття: верховенство права чи верховенство закону?
Денисов Олег Олександрович
І курс
6 група
Київ 2007р.
Зміст
Вступ
Основна частина
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
В сучасній Україні постало питання, що покласти в основу української правової системи: верховенство права чи верховенство закону? Чи можна поєднати ці два принципи в одному явищі? Як вони співвідносяться між собою? Чи можна знайти компроміс, який дозволить побудувати правову державу у ХХІ столітті?
Автор вважає, що в самій ідеїверховенства закону є багато проблем, але все ж таки саме цей принцип може допомогти зробитипростий вибір між тиранією та беззаконням, на користь правової держави.
На думку автора державі властиві три стани: тиранія, беззаконня, панування права. Тиранія має місце тоді, коли держава приймає курс на утвердження верховенства права, саме в такій ситуації державний апарат починає приймати рішення обґрунтовуючи їх «справедливим правом», що в результаті приводить до зловживань та встановлення тиранії. Беззаконня, має місце тоді, коли держава навпаки, взагалі відмовляється від того, щоб діяти за принципом верховенства права і в результаті, державному апарату, навіть не треба пояснювати, чому було прийняте саме таке рішення, не дивлячись на те, що воно прямо суперечить принципам справедливості. Ну і нарешті, стан панування права досягається лише при умові функціонування держави за принципами верховенства закону, адже тільки чітко закріплені норми можна або виконувати або порушувати. Можливо такий погляд є дещо суперечливим, саме його аргументації – присвячена основна частина цієї роботи.
Крім того ця робота більшим чином спрямована на пошук саме такої відповіді, що допоможе встановити у державі стабільність, адже саме стабільність є найціннішою та найнеобхіднішою ознакою, без набуття якої подальший розвиток нашої держави - неможливий.
Основна частина
Чи можливе "верховенство закону" взагалі? Адже для того, щоб закон діяв, необхідно забезпечити його виконання. А коли його виконання доводитьсязабезпечувати, то цілком можливо, що вершити правосуддя буде незакон, а ті, хто забезпечує його виконання. А для того, щобправоохоронці суворо дотримувалися законності, вони в свою чергуповинні повністю підкорятися не тільки силі закону, а й ще суворішійсилі, яка сама собою може бути незаконною. Саме намагання забезпечитиверховенство закону призводить до створення все могутніших потенційнихтиранів.
Конституціявизначає ухвали Конституційного Суду обов'язковими для виконаннявсіма, то як же можна чинити опір цьому Суду в ім'я дотриманняКонституції? Одна можлива відповідь на це запитання така: правотлумачення -- це ще не право вносити поправки. Таким чином, якщоКонституційний Суд намагався внести поправки до Конституції підвиглядом простого тлумачення її статей, то вірність конституційномупорядку вимагатиме чинення опору таким рішенням Суду.
Можна сформулювати цю думку дещо по-іншому. Якщо ми скасуємо поліціюта суди для того, щоб залишити людей "не під ким, окрім Бога і Закону", ми тим самим відкриваємо шлях беззаконню. Але якщо ми надаємополіції або судам чи їхнім зверхникам повне право забезпечення є певні тертя з правопорядком, як, зрозуміло, й з відсутністюправопорядку.
Єдиним принциповим способом усунення цієї суперечності, що внутрішньопритаманна ідеалу законності або верховенства закону, є наданнянайвищим правоохоронцям, які водночас цілком безсторонні і мудрі, прав, щоб вони безпомилково застосовували закони. Закон може мативерховенство, може цілком узгоджуватися з правопорядком тільки тоді, коли вершителі доль, ті, кому довірено відправляти правосуддя, маютьнепохитний намір і здатні слідувати тільки закону. Саме через побоювання відсутності порядку, держави впадають у спокусу сподівання на безпомилковість і непогрішність застосування верховенства права судовими органами. Вони довіряють всю свою правову систему одному "верховному" чи "конституційному" суду, який підпорядковується об'єктивним науковим юридичним знанням та мудрості тлумачення законів. Здається, що і тиранії, і беззаконня вдається уникнути завдяки безстороннім експертам, які беззастережно зобов'язують всіх інших безумовно підкоритися їхнім безпомилковим тлумаченням закону, на основі верховенства права. Надавати абсолютної законної влади будь-якому одному вищому суду – цеозначає помилятися, причому тоді, коли у всьому світі, самі судді всеменше й менше дотримуються думки, що право є наукою, а не політикою.Всевладні політики -- це можливі майбутні тирани. Проте альтернативоюмонізму (відсутність плюралізму) не має бути беззаконня. Такоюальтернативою може бути правовий плюралізм. Право офіційноготлумачення закону не слід зосереджувати в одному місці або ж відмінятиповністю -- його можна розподілити або ж збалансувати. Скажімо, убагатьох країнах є не один апеляційний суд найвищої інстанції, акілька. Як буде показано далі, у деяких правових системах світуіснують цей та інші цілком прийнятні компроміси. Ті держави, дерозробляються нові конституції або вдосконалюються старі, не повиннівідчувати, що є тільки один шлях -- надання необмеженого праватлумачення законів одному суду чи іншій подібній інституції.
Існує два теоретично можливих правових способи обмеження повноваженнябудь-якого вищого суду: принцип "розподілу повноважень" не дозволяєсуду переглядати тлумачення закону певними іншими органами, тоді якпринцип "стримувань і противаг" дозволяє певним органам, за якимиздійснює нагляд суд, самим здійснювати "зустрічний" перегляд рішеньцього суду. Обидва підходи або ж певне поєднання цих підходівпередбачає компромісне вирішення, що зменшує ймовірність тиранії іводночас дозволяє запобігти неприйнятного ризику виникнення безладу.
Чому краще підкорятися законам та діяти за умови його верховенства? На думку відразу спадаєщонайменше чотири причини.По-перше, без верховенства закону не може бути верховенства "вищогозакону" (права). Ті, що визнають непозитивне природне право, що існує "додержави" і вимагає поваги до основних прав людини, обов'язковопідтримують ідеал "верховенства закону". Треба відзначити, що тиран, необмежений законом і не поважає прав людини, але чи поважає він право?По-друге, без верховенства закону не може бути демократії та й навітьістотних елементів демократії. У будь-якому, за винятком зовсім вженадзвичайно малого, політичному організмі не можна вирішувати кожнуокрему суперечку більшістю голосів. Тільки тоді, коли більшість людейможе встановити загальні правила, які будуть правильно застосовуватисяполіцією та судами в кожному окремому випадку, з'являється надія нате, що народ може вдало урядувати. Як і у випадку вищого закону, верховенство закону необхідно для права народу, хоча знову ж таки йогозовсім недостатньо, тому що недемократичні диктатори здатні нав'язатисвою волю через конституцію та законодавчі акти.
По-третє, верховенство закону забезпечує приватну особисту таекономічну свободи. Заздалегідь визначаючи те, як державні службовціборотимуться із злочинами та вирішувати цивільні суперечки, принципверховенства закону дозволяє людині планувати своє життя та капітальнівитрати. Навіть недемократичний режим, який зневажає основні правалюдини, гарантує певну ступінь приватності і намагається дотримуватисясвоїх власних раніше встановлених норм, не змінюючи їх заднім числом.По-четверте, верховенство закону надає легітимності уряду і такимчином сприяє його стабільності. Вищезазначені цінності (права людини, демократія та особисті свободи) є головною причиною того, що людиготові толерантно ставитися до того, що ними керують, і навітьвиступати за це. Уряд, який зневажає верховенство права, підриває нетільки ці три групи цінностей, а й своє власне існування. Збереження держави є ще однією причиноюнеобхідності дотримуватися верховенства закону, а не покладатися нарозум політичних лідерів.
Оскільки ми дуже зацікавлені у верховенстві закону, ми хочемо, щоб вінадекватно й ефективно застосовувався, а його дотримання належним чиномзабезпечувалося. Приватні особи можуть через помилку або із злимумислом не завжди дотримуватися закону, якщо ніхто не буде стежити задотриманням ними закону. Подібним же чином президент абозаконодавець, незважаючи на свою клятву поважати конституцію, може, переймаючись певною політичною метою, неправильно витлумачити або йзігнорувати цей правовий документ. Зазвичай, суди мають функціюзабезпечення того, аби такі особи все ж таки підкорялися закону, скажімо, через застосування права переглядати та відміняти законодавчіакти або вибіркового проголошення їх неконституційними. А через те, щосамі суди можуть умисно чи випадково помилково тлумачити закон, їхніухвали часто розглядаються та переглядаються вищим судом, а ухвалиостаннього -- ще вищим, і так аж до верховного суду, чиє тлумачення єостаточним.
Для того, щоб забезпечити однаковість результатів і не розглядати суду, доцільним видається встановити тлумачення закону цією найвищоюінстанцією остаточним не тільки стосовно сторін у конкретному процесі, а й стосовно всієї правової системи. Цього можна досягти або череззастосування сильного ("горизонтального") варіанту stare decisis("зобов'язуючого прецеденту"), згідно з яким немає сенсу знову слухатистарі справи, тому що найвищий суд ніколи не визнає своїх помилок ініколи не змінює свого рішення, або ж через юридично зобов'язуючї винятком самого суду, повинні дотримуватися тлумачень закону, зроблених найвищим судом, а не своїх власних уявлень та розуміньзакону. Останнє можна назвати слабким (або "вертикальним") варіантомstare decisis. У Сполучених Штатах Америки Верховний суд проголосивцей принцип лише 1958 року, коли було чітко зафіксовано, що йоготлумачення Конституції є законом країни. В Україні майже такий самийрезультат досягається конституційною нормою, згідно з якоюКонституційний суд "здійснює офіційне тлумачення Конституції Українита законів України" і таке тлумачення "є обов'язковим до виконанняна всій території України, остаточним і оскарженню не підлягає".