Однак після громадянської війни серед керівників центральних відомств почали поширюватися думки про те, що потрібно обмежити декларовану радянськими конституціями «безмежну» незалежність республік. Йшлося про зниження рівня популізму радянських конституцій, наближення їх (хоча б деякою мірою) до реального стану речей. Більшість московських керівників виступала за позбавлення національних республік державного статусу і перетворення їх на автономні республіки Російської Федерації (меншість висловлювалася за повернення до дореволюційного поділу на губернії).
11 серпня 1922 року політбюро ЦК РКП(б) створило комісію оргбюро ЦК для опрацювання питання про вдосконалення федеративних відносин між республіками. Питання мало бути винесене на черговий пленум ЦК РКП(б). Прийнятий комісією проект рішення пленуму ЦК «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав позбавити останні державного статусу, тобто прирівняти їх за обсягом прав і повноважень до автономних республік Російської Федерації. Однак керівники республік з незалежним статусом не бажали «автономізації».
У вересні 1922 року позиції сторін розглянув В.Ленін і прийняв «соломонове» рішення: державні права за незалежними республіками зберегти, але єдину федеративну державу створити. У 1917-1922 рр. радянська країна складалася з багатьох формально окремих і самостійних держав, не маючи навіть назви. Це було незручно, особливо у відносинах з іншими країнами. У Москві були особливо занепокоєні бурхливою дипломатичною діяльністю, яку розпочав після укладання договору від 28 грудня 1920 року голова уряду і нарком закордонних справ УСРР Х.Раковський [16,с.56].
Як компенсація за втрату самостійного статусу, національні радянські республіки передбачалося прирівняти у правах до Російської Федерації. Створювалася нова держава – федерація «другого рівня», до якої радянські федерації (Російська та Закавказька), інші незалежні республіки входили на рівноправних засадах. В.Ленін запропонував і назву для цієї держави – Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Щоб національні республіки почували себе вільно в єдиній багатонаціональній державі, було вирішено включити до Конституції СРСР і конституцій союзних республік спеціальну статтю з проголошенням можливості для кожної республіки виходу із союзу у будь-який момент.
Власне, на цих умовах 30 грудня 1922 року і був створений Радянський Союз. Ніхто з вищого керівництва, включаючи генерального секретаря ЦК РКП(б) Й.Сталіна та наркома у справах національностей РСФРР, не заперечував тих високих прав, що були надані союзним республікам. Приймаючи Конституцію СРСР 1936 року, Й.Сталін залишив у ній статтю про можливість виходу із Союзу. Отже, його згода на це у 1922 році була цілком добровільною [17,с.380].
Саме це дає змогу стверджувати, що 30 грудня 1922 року не відбулося екстраординарної події. Змінилися деякі контури державної будівлі, зведеної більшовиками під час «збирання» імперії Романових, що розпалася у 1917 році, і не більше того. Жодних змін у політичному режимі, методах поточного управління, структурі підпорядкування нижчих інстанцій вищим не відбулося. Утворення СРСР лише знизило рівень популізму у відносинах між центром і національними республіками.
Тим, хто створював Радянський Союз, здавалося, що він вибудуваний на віки. Якби так не вважалося, багатонаціональна радянська держава не була б утворена в такій формі. Адже союзні республіки з однаковим юридичним статусом «припасовувалися» до політичної конструкції – компартійно-радянського центру, відокремленого від будь-якої окремо взятої республіки. Кремлівський центр влади «зависав» над усіма союзними республіками, а після Ялтинської конференції трьох держав – переможниць Другої світової війни – й над рядом країн Центрально-Східної Європи.
Системна криза радянського комунізму і «холодна війна» з гонкою озброєнь поступово знесилювали створену В.Леніним і Й.Сталіним імперську систему. Курс на «перебудову», започаткований М.Горбачовим, перевів системну кризу до іншої якості: застій та гниття змінилися каскадом швидкоплинних зрушень якісного характеру. За цих умов компартійно-радянському центру кинули виклик усі без винятку союзні республіки (і найперша – Російська Федерація).
Створена 30 грудня 1922 року державна конструкція похитнулася після перших вільних виборів до Верховних Рад союзних республік 1990 року. У революційній ситуації, викликаній втратою керівництвом КПРС диктаторських функцій, новий склад парламентів союзних республік зміг уперше (з 1922 року) скористатися юридичною нормою про вихід із Союзу РСР. Прийняті парламентами декларації про державний суверенітет підірвали ту юридичну основу, на якій тримався СРСР – Союзний договір. Спроби М.Горбачова, який очолював компартійно-радянський центр як президент СРСР і генеральний секретар ЦК КПРС, розробити нову юридичну основу для спільного існування союзних республік зазнали невдачі [25,с.230].
2. Кодифікація радянського законодавства в 20-і роки
Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших після революційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно-господарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора — спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, яка пов’язувалась з Генуезькою конференцією (1922 р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права [24,с.78].
У нечувано стислі терміни протягом 1921–1927 рр. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства союзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів. Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР [24,с.87].
В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні. Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав — за винятком того, “коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню”, а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, “спрямовану на явну шкоду державі”.
Перший розділ “Загальна частина” містив основні засади кодексу, а також положення про суб’єкти й об’єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).
У другому розділі “Речове право” містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об’єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20–23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).
Розділ “Зобов’язальне право” містив норми про зобов’язання здоговорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі — через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі. Розділ “Спадкове право” допускав спадкування згідно із закономі заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис.золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави. Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин:
І. Про трудове землекористування.
ІІ. Про міські землі.
ІІІ. Про державне земельне майно.
IV. Про переселення [20,с.70].
Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей ,пов’язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової бо-ротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування “назавжди” приватної власності наземлю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, “окрім покарання кримінальним порядком” позбавлялися землі. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об’єднанням;