Підтримувала дивізії форсування наша артилерія: гармати стріляли прямою наводкою по лінії оборони гітлерівців. Наносили удари по рубежах ворога, по його шляхах підвезення і тилах льотчики. Воістину було як у пісні: «Ти побачив бій, Дніпро — батько-ріка!» А погода у ці дні була дощова, з густими ранковими туманами, тому фашистська авіація не могла вести аеророзвідку. Дощ і туман глушили шум наступаючих військ з Лютезького плацдарму.
Розгорілась жорстока, кровопролитна битва, наші атаки не припинялися ні вдень, ні вночі. Тут також відзначилися танкісти генерала Л. Г. Кравченка і 3-ї гвардійської танкової армії генерала Т. С. Рибалка. Їхні танки нестримною лавиною йшли із запаленими фарами і увімкнутими сиренами, ведучи на ходу вогонь. Доблесні танкісти зуміли перерізати шосе Київ — Житомир. Ворог, побоюючись оточення, почав відводити свої війська. Битва досягла київських околиць, зав’язалися люті вуличні бої. Першим увірвався до міста танк киянина Миколи Шелуденка. Відважний гвардієць воював під Сталінградом, потім відзначився на Курській дузі. А загинув старшина М. М. Шелуденко у рідному Києві.
Йому було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
У результаті вирішального нічного штурму війська фронту до 4-ї години ранку 6 листопада цілком заволоділи Києвом. А Київ — це мати міст руських. Його краса і велич відшліфовані століттями. Іншого такого міста на світі немає.
Тріумфував увесь радянський народ. А в Москві цього дня було дано салют з 324-х гармат двадцятьма чотирма залпами.
Розгром армії вермахту під Курськом і перемога у битві за Україну завершили докорінний перелом як в ході Великої Вітчизняної, так і всієї Другої світової війни. 1944 року радянські війська успішно провели визволення Західної України. Супротивникові було завдано великої поразки під Житомиром і Бердичевом, Кіровоградом і Корсунь-Шевченківським, Рівном і Луцьком.
Навесні 1944р. грянула вирішальна битва за Крим.
Маршал А. М. Василевський, який очолював цю наступальну операцію, підкреслював: «Ворог чіплявся за Крим до останньої можливості. Володіючи ним, гітлерівці тримали під постійною загрозою все Чорноморське узбережжя. Цим вони чинили тиск на політику Румунії, Болгарії і Туреччини. До того ж Крим служив фашистам для вторгнення на Кавказ».
Визволення півострова відбулося за короткий строк — з 8 квітня по 12 травня.
Головний удар завдала 51-ша армія генерал-лейтенанта Я. Г. Крейзера, підсилена танковими дивізіями. Після запеклих дводенних боїв вона форсувала Сиваш, прорвала оборону супротивника і 11 квітня заволоділа опорним пунктом німецької оборони — містом Джанкоєм. Це загрожувало ворогові широким обхватом його Перекопсько-Ішуньського угруповання. Гітлерівці, вибиті потім з Ішуньських позицій, не змогли закріпитися на річці Чатирлик, стали поспішно відступати.
Цей успіх 4-го Українського фронту (командуючий — генерал армії Федір Іванович Толбухін) поставив Керченське угруповання фашистів перед загрозою оточення. Супротивник почав відводити війська. Але командувач Окремої приморської армії генерал Андрій Іванович Єрьоменко не дав йому закріпитися на нових рубежах. О 22-й годині 10 квітня армія перейшла у наступ і ранком наступного дня визволила Керч.
Незабутній марш від Джанкоя до Сімферополя здійснили танкісти корпусу генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу І. Д. Васильєва. Вони першими 13 квітня увірвалися до Сімферополя. Слідом за ними Феодосійським шосе йшли колони приморців — піхота, артилерія і партизани Північного з’єднання. Того ж дня Червоний Прапор замайорів над Євпаторією, Саками, Феодосією, Старим Кримом і Білогірськом. 14 квітня були визволені від окупантів Судак і Бахчисарай, 15 квітня — Алушта і Ялта.
Битва за Севастополь тривала з 5 по 9 травня.
Кримська наступальна операція — це велика перемога Червоної Армії. Супротивник втратив понад 100 тисяч солдатів і офіцерів (у тому числі більше 61 тис. чоловік полоненими).
Визволивши Крим, Червона Армія повернула країні важливий економічний район, а Чорноморському флоту — його головну базу. Ворог втратив найважливіші стратегічні позиції на Чорному морі. Покращилися умови для наступу Червоної Армії на Балкани і визволення народів Південно-Східної Європи.
Запеклий характер боротьби за півострів призвів до величезних втрат з обох боків. За даними Генерального штабу Червоної Армії, наші втрати убитими і тими, хто пропав без вісти, склали понад 475 тис. чоловік, пораненими більше — 345 тис. чоловік.
Москва сім разів салютувала відважним визволителям Криму. Багатьом дивізіям і полкам були присвоєні почесні імена Перекопський, Сиваський, Керченський, Феодосійський, Сімферопольський і Севастопольський. Десятки тисяч найхоробріших бійців були нагороджені орденами і медалями. А 126 воїнів, які особливо відзначилися, заслужили найвищої військової відзнаки — стали Героями Радянського Союзу. Знаменитий воєнний льотчик Амет-Хан Султан був удостоений цього звання двічі. Він здійснив 603 бойових вильоти, збив особисто 30 і у складі групи — 19 ворожих літаків. Пам’ятник Героєві є в Алупці — на його батьківщині. Кілька років тому на його честь було відкрито меморіальну дошку в Сімферополі.
Усього ж на кримській землі встановлено 2800 меморіалів, пам’ятників і погрудь, один з них — величний 28-метровий обеліск на Сапун-горі. На одному боці золотом викарбувано: «Героям битви за Севастополь», а на другому, також золотом, — слова:
«Слава Вам храбрые, слава бесстрашные,
Вечную славу поет Вам народ.
Доблестно жившие, смерть сокрушившие,
Память о Вас никогда не умрет!»
Легендарні Севастополь і Керч здобули високі звання міст-героїв з врученням їм Золотої Зірки. А Феодосії за бойові подвиги городян і воїнів було вручено орден Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Не применшуючи значення інших театрів воєнних дій Другої світової війни, ролі тих або інших країн і народів у її перебігу, ми ставимо перед собою завдання визначити місце України в цьому найбільшому воєнному конфлікті в історії людства.
Саме з Україною і навіть ширше – з усім південним напрямом як географічним її продовженням – пов'язані основні, вирішальні події на всьому 4500-кілометровому радянсько-німецькому фронті, який посів центральне місце у системі фронтів Другої світової війни. В 1941–1944 рр. тут були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. Важливо зазначити, що 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших зазнали поразки 176 ворожих дивізій. Виходячи з цього, можна твердити, що, оскільки український, південний напрям постійно був центральним на радянсько-німецькому фронті, то саме таким він був і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні до кінця жовтня 1944 року. Саме в Україні вирішувалася доля війни в Європі.
Вирішальної ролі Радянського Союзу, а в його складі й України, у розгромі фашизму заперечити неможливо. Англійський історик А. Тейлор у книзі «Друга світова війна», виданій в 1975 р. у Лондоні, пише: «Необхідно пам’ятати, що коли японці завдали удару по Перл-Харбору, німці уже були зупинені під Москвою, коли англійці перемагали під Ель-Альмейном, Сталінград перебував в облозі, і коли англо-американці висадилися у Сіцілії, росіяни вигравали битву під Курськом». А відтак Тейлор робить цілком логічний висновок: «Великобританія і Сполучені Штати придбали союзника, котрий виграв для них війну проти Німеччини».
За вирішальної ролі радянського народу та його армії зловісні сили німецького фашизму і японського мілітаризму були розгромлені. Для підтримання завойованого миру була утворена Організація Об'єднаних Націй, куди ввійшла Україна як одна з держав-засновниць. За сприяння ООН здобули незалежність колоніальні країни і народи, під її егідою закладені міжнародно-правові основи нового мирного і справедливого світопорядку.
Як писав бойовий генерал Дуайт Ейзенхауер, який став згодом Президентом США, «великі подвиги Червоної армії під час війни в Європі викликали захоплення всього світу».
Доля була прихильною до тих, кому пощастило вийти живим з воєнної хуртовини. Але цей дарунок долі зобов'язує віддати належне тим, хто не повернувся з війни або помер від ран вже після її закінчення. Тому наш обов'язок —розповісти прийдешнім поколінням правду про війну, дати відсіч тим, хто намагається кинути в забуття нашу горду славу, спотворити, очорнити її, «переглянути», «переосмислити» no-новому історію Великої Вітчизняної.
Чорні хмари війни не змогли заступити солдатам тої війни світла людяності, не відібрали у них любові до життя, до квітучих весен, поваги до інших народів. Навпаки, той, кому довелося пройти крізь дим і полум'я боїв, здатен стократ цінувати звичайні земні радощі, все те, що даровано людині природою і предками.
Проблема поколінь завжди була і буде існувати в кожному суспільстві. Для нашої держави вона особливо гостра, так як відбувся своєрідний злам суспільної свідомості внаслідок набуття Україною незалежності. Ця проблема позначилася драматично на наших патріотичних почуттях ще й тому, що певна частина населення після набуття незалежності зрозуміла, що не володіє повною правдою про Велику Вітчизняну війну. Молоде покоління не має повного історичного уявлення про долю, переживання, страждання, які переніс народ. Це спричинило певною мірою дегероїзацію у сприйнятті Великої Вітчизняної. Я думаю, що найбільше, що б могло об’єднати — це все-таки подача якомога повної інформації і про трагедії, і про поразки, і про перемоги українського народу у Другій світовій війні.
Хоча вже багато було зроблено для того, аби щонайменше наблизити сприйняття сучасної молодої людини до тих, вже далеких для неї, подій. Наразі, хоч як це не прикро, але того діалогу, довіри, якi мають бути між старшим і молодшим поколіннями, у нас немає. І це дуже болісно, і хотілося би, щоби ми якось про це подбали, так як багато чого залежить від самого суспільства. З часом повернеться відчуття обов’язку, пам’яті. Але зараз ті, хто воював у Другу світову війну, сьогодні бідні, не мають гідних пенсій, гідної уваги. Молодь це бачить. Бачить, що держава не дуже шанує ветеранів, звертаючи на них увагу тільки від свята до свята. Натомість потрібен щоденний клопіт і влади, і людей, які оточують ветеранів. Адже історію можуть переписувати, але люди, які загинули за Вітчизну, які виграли війну, однаково залишаються переможцями. Можливо, щось у відомій нам історії Великої Вітчизняної було неправдою, щось слід переглянути, але сам факт перемоги в тій війні залишається фактом.