Анархісти України не мали дієвої і достатньо потужної сили, на яку б могли опертись при втіленні своїх ідей в життя. Причина цього не в роздробленості та дезорганізованості анархістських організацій. Навіть добре організований анархістський рух досяг би хіба що більш помітних, але тимчасових успіхів. Найбільшою трагедією для українських анархістів, трагедією, яка практично перекреслила їх життя, присвячене боротьбі за свободу людей, було те, що саме народні маси, які були буквально ідолом для кожного анархіста, залишилися глухими до закликів.
В умовах громадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади об’єктивно грали на користь супротивної сторони – саме тих суспільних верств, проти яких так запекло боролись анархісти. Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпала від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише прискорили об’єктивно закономірний процес.
Розглянувши, якої еволюції зазнала махновщина, можна зробити висновок, що вона, як справжнє надбання історії громадянської війни, відобразила суперечливе ставлення селянських мас до Радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від масового селянського руху проти панівних класів до антирадянського руху.
В роботі зроблена спроба довести, що анархістські ідеї зазнали краху при зіткненні з практикою. Люди не змогли (чи не захотіли) звільнитися від віковічних обойм рабства своїми руками. «Для вільного суспільства необхідна вільна людина», а вона ніколи не з’явиться в результаті бунтів і революцій. Саме в цьому полягала найголовніша помилка анархістів. І саме в цьому один з найголовніших уроків, що нам їх дає історія.
До анархізму можна ставитися по-різному. І все ж таки багатьох реалій – й історичних, й сучасних – не зрозуміти, якщо не спробувати об’єктивно й неупереджено поглянути на цей рух та напрямок течії суспільної думки зокрема періоду 1917–1921 рр.
Література
1. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1993. – 347 с.
2. Беспечный Т.А. При широком поле…«Батько» Махно и махновщина в свете истории. // Донбасс. – 1989. – №4. – С. 79–91; Донбасс. – 1990. – №4. – С. 155–174.
3. Боровик М.А. Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. // Український історичний журнал. – 1999. – №1. – С. 3–17.
4. Волковинський В.М. Батько Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1992. – 48 с.
5. Канев С.Н. Октябрьскаяреволюция и крах анархизма. М.: Просвещение, 1974. – 415 с.
6. Канев С.Н. Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма (1840–1917 гг.). М.: Просвещение,1987. – 327 с.
7.Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.). К.: Либідь, 1995. – 192 с.
8. Махно Н. Гуляй-Поле. У 2 кн. // Україна. – К. – 1991. – №8. – С. 35–39; Україна. – К. – 1991. – №9. – С. 39–43; Україна. – К. – 1991. – №10. – С. 44–47; Україна. – К. – 1991. – №11. – С. 48–51; Україна. – К. – 1991. – №12. – С. 52–58.
9. Махно Н. Народ. Без партій, диктаторів і влад. // Україна. – К. – 1993. – №15 – С. 10–11.
10. Пронякин Д.И. Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л.: Нева,1990. – 182 с.