В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира у Боснії та Герцеговині ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.
Отже, південнослов'янські балканські народи, як видно, відмовляються коритися новому господарю – Османській імперії і починають активну визвольну боротьбу. Агітація ряду західних держав, спрямована на підбурювання підкорених народів до повстань, почала давати ще кращі плоди для цього. Зв’язки балканських країн із Російською імперією, багато в чому посприяло початку їх національного відродження, особливо це стосується болгар.
Висновки
Потрапивши до складу Османської імперії південнослов’янські народи були позбавленні усіх політичних прав. Значну частину населення в процесі завоювання знищили або продали у рабство. Феодальні відносини в країнах повністю збереглися, але змінюється зовнішня форма землеволодіння, оскільки більша частина земель тепер належала султану.
Політичне становище підкорених народів за часів турецького панування не було однаковим. Серед них у меншій залежності перебувала Боснія та Герцеговина – окраїни Османської імперії. У найбільш тяжкому становищі перебувала Болгарія, яка знаходилася у самому центр турецьких володінь. Турецька влада контролює усі ланки внутрішнього життя захоплених країн.
Соціально-економічне становище балканських країн визначалися головним чином суспільною організацією Османської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можна було б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоювання турками. Не зважаючи на те, що османи збільшували податки та повинності в підкорених країнах, вони виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їм робити все, що не суперечило приписам ісламу. Але це аж ніяк не полегшувало життя простого народу, яке презирливо називалося райя.
Характерна риса державного устрою Османської імперії полягала у тому, що доступ до державних посад був відкритий для представників нетурецького походження, як приймали іслам. Тому часто густо майже весь управлінський апарат опинявся в руках відступників з підкорених християнських народів. Широкі ж народні маси залишалися вірними своїй країні.
Важливою зміною стало повне скасування суспільної ієрархії в підкорених країнах. Усіх представників правлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії, через те, що сектанти-богомили прийняли віру в Прока. Без політичних провідників слов’яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлучені від суспільного та культурного розвитку, який переживав захід. В тяжкому стані опинилася і торгівля. Зловживання турецької адміністрації, безкарність чисельних банд, розбійників політична анархія заважали нормальному розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка тим паче здебільшого знаходилася в руках неслов’янських, не рідко іноземних елементів.
Як ми бачимо, все це робило неминучою боротьбу балканських народів за своє національно-політичне, та антифеодальне визволення, яке почалося в перші ж роки після втрати ними своєї політичної незалежності. Якщо у XVII столітті визвольна боротьба має ще локальний характер, то у XVIII вона набуває більш потужної сили. Це був масовий рух за знищення феодальних порядків, національного гніту і створення автономних або самостійних держав. Але і він не досяг своєї мети і крайньою жорстокістю був придушений османськими військами. Дипломатичне втручання європейських держав кожен раз зазнавало поразки. Однак поступово серед балканських народів окріпла віра в те, що Росія не залишить їх в біді і потрібно продовжувати боротьбу проти османського гніту.
Визвольна боротьба нанесла відчутний удар феодально-абсолютистському гніту Туреччини, послабило її воєнно-ленну систему. Важливо зазначити, що у визвольній боротьбі брало участь не тільки селянство але кнези і деяк феодали. Спільне лихо, жорстоке національне та феодальне іго, згуртувало населення підкорених країн.
Переможні війни, які вела Росія з Туреччиною в останній чверті XVIII ст. створили ще більш сприятливі умови для визвольної боротьби південнослов’янських народів. Кючук – Кайнарджийський мир 1774 року був першим міжнародним актом, який визнав за Росією право на захист християнських народів.
Героїчна боротьба яку південні слов’яни вели XVII – XVIII ст. проти турецького гніту, недивлячись на те, що не принесла цілковитого визволення мала дуже велике значення: балканські народи, ціною власних жертв, загородили собою західну Європу від навали турок.