Контрольна робота на тему:
Антифеодальна та визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-XVIII ст.
Протягом XVII – XVIII ст. у всіх районах Балканського півострова неодноразово спалахували повстання поти турецького панування. Вони мали локальний характер, виникали стихійно, були не досить підготовленими. Ці повстання жорстоко придушувалися турецькими військами. Але минав час, невдачі забувалися, надії на визволення відроджувалися з новою силою, а разом з ними організовувалися й нові повстання.
Головною рушійною силою в повстаннях виступало селянство. Дуже часто в них брало участь й міське населення, духівництво, навіть феодали – християни, а в Сербії та Чорногорії – місцевий християнський уряд (кнези, воєводи). В дунайських князівствах боротьба з Туреччиною зазвичай очолювалась болгарами, які сподівалися на допомогу сусідніх держав визволитися від турецької залежності.
Перші ознаки посилення визвольного руху в сербських землях, а також в Болгарії та дунайських князівствах виявилися ще наприкінці XVII ст., коли становище балканських народів почало помітно погіршуватися. Визвольна боротьба в сербських землях проявила себе в двох основних формах: в гайдуцькому русі – партизанській боротьбі народу та повстаннях населення проти турецького володарювання під час війн, котрі вели з Османською імперією європейські держави. Але головною формою визвольної боротьби був гайдуцький рух. Він зазнав широкого розмаху вже у XVII ст., та почав активно розвиватися у XVII – XVIII ст., був тісно зв’язаний з народними масами.
Гайдуцтво було наслідком жорсткого національного гніту. Гайдуки були піонерами боротьби з турецькими завойовниками. Гайдуцькі загони, які знаходили притулок в лісах та горах, наносили туркам досить відчутні удари. В Сербії, як і в інших країнах Балканського півострова, історично склалися вельми стабільні райони дій гайдуцьких загонів. Так, стійки спалахи гайдуцтва відбувалися в Тумадії, в деяких придунайських частинах Сербії, у Фруткої Горі (Срем), на східному кордоні Баната. Іноді гайдуки організовували свої бази на території Валахії та Трансільванії, звідки організовували свої напади, переправляючись в Сербію через Дунай. Зазвичай гайдуки об'єднувалися в загони чисельністю в декілька десятків чоловік; але іноді створювалися досить великі чети у 300 та більше чоловік, з якими не так легко було боротися турецькому уряду 2, 57). Гайдуки влаштовували засідки на дорогах, вбивали турецьких чиновників, феодалів, іноземних купці, здійснювали напади на торгові каравани. Великі гайдуцькі загони навіть нападали на міста. Стихійність та слабка організованість руху гайдуків, тяжкі умови їхнього життя в лісах та горах змушували їх вдаватися до грабунку та насилля. Але в цьому русі завжди панувала задача боротьби проти іноземних гнобителів. Сербське населення бачило в гайдуках відважних юнаків, захисників слабких і пригноблених та оспівувало їх подвиги в народних піснях. Так, одним із популярних героїв гайдуцьких пісень виступає вождь гайдуків Новах, або Баба – Новах. Про нього та про діяльність його загонів в Сербії, Боснії та Герцеговини наприкінці XVI – початку XVII ст. збереглися свідоцтва сучасників. Тісний зв'язок гайдуків з населенням надавав особливу силу партизанському руху та удосконалював боротьбу з ним. По розповіді австрійця Мельхіора Безольта, серед християн неможливо було знайти людей, які б погодилися охороняти дорогу від гайдуків. Тому між багатьма сербськими та болгарськими селами будувалися укріплення (паланки), в яких мешканці ( напевно турки) ховалися, як тільки лунала звістка про те, що гайдуки готуються до нападу. (2, 57). Турецький письменник Євлія Челебл, який багато мандрував по Балканському півострову в середині XVII ст., неодноразово згадує о гайдуках, про справжні бої з ними ( 3, 38).
Турки дуже жорстоко розправлялися з гайдуками: схоплених гайдуків без суду садили на кіл, щоб налякати населення голови страчених виставлялися на списах уздовж доріг та у містах. Але ніщо не могло зупинити гайдуцького руху. Бойові дії гайдукові – обов'язковий елемент більшості повстань, які підіймало населення Сербії проти турок. Таку партизанську боротьбу вів не тільки сербський народ. Геройськими подвигами у боротьбі з турками прославилися і болгарські гайдуки. Боротьба болгарського народу проти воєнно-феодального турецького панування почалося в перші ж роки після втрати ним своєї незалежності. Сміливі і мужні сини й дочки народу створювали невеликі гайдуцькі загони, що мститися найжорстокішим турецьким феодалам і чиновникам за їх злочинства. Раптовими ударами вони знищили дрібні групи турецьких солдат і поліцейських. Гайдуцький рух за своїм характером був антифеодальним. В ньому проявився стихійний протест пригноблених мас: селянства, міських ремісників і бідноти проти турецького панування, і тому його підтримував увесь болгарський народ. У деяких районах країни в XVI – XVIII ст. спалахували селянські повстання з яскраво вираженою антифеодальною програмою, але, як правило, вони були локалізованими і недостатньо підготовленні. На початку XVIII ст. розмах гайдуцького руху значно поширився. Гайдуки боролися не тільки проти турок, але й проти грецьких архієреїв і багатих болгарських бояр, що виконували роль турецької агентури і зраджували інтереси народу. Надалі соціальні мотиви гайдуцького руху ставали все більш чітким і яскраво вираженими.
В Османській імперії постійно існував ґрунт для розвитку визвольного руху пригнічених народів. У повстаннях знаходив вихід стихійний опір проти соціального, національного та політичного гноблення турецького уряду, чиновників, феодалів. Але дрібні загони народних месників, які не мали єдиного керівного центру, не могли розраховувати на перемогу над турецькими арміями. Тому керівникам антитурецького руху залишалося плекати надії на визволення від влади Османської імперії у наслідку війн, які велися проти Туреччини Австрією, Венецією, Росією. Це було на руку європейським державам, які були зацікавлені в послабленні Османської імперії і тому будь – яким чином намагалися використати визвольну боротьбу болгар, сербів, чорногорців.
Всі ці обставини обумовили специфіку визвольної боротьби сербів. Вона була пов'язана з війнами, які вели європейські держави з Туреччину, і часто знаходилась у взаємодії з воєнними операціями на Балканському півострові, в Угорщині, Трансільванії та дунайських князівствах.
Постання сербів в Банаті у 1594 р. стало початком антитурецького руху в різних частинах Європейської Туреччині. За ним послідував виступ валашського господаря Михаіла Храборго, який намагався об'єднати дунайські князівства під своєю владою. У 1598 р. спалахнуло повстання в болгарському місті Тирново. Його учасники переслідували мету відродити незалежну Болгарську державу. Нажаль повстання тирновців було швидко придушено турецькою армією.
На початку XVII с. Визвольна боротьба посилюється і в західній частині Балканського півострова – Далмації, Чорногорії, Герцеговині, Албанії. Вона частково охопила і південно-західні райони сербських земель. У 1604 р. чорноорці розбили війська скадрського санджакбея, який намагався присилувати чорногорців до сплати харча і сподівався розгромити гайдуків. Після закінчення айстро-турецької війни, у 1606 р., керівники визвольної боротьби в Чорногорії, Герцеговині, Албанії почали сподіватися на воєнну допомогу з боку Іспанії, яка в цей час планувала розпочати війну з Туреччиною. Був навіть складений проект створення на визволених землях самостійного королівства на чолі з савойським герцогом Карлом Єммануілом. Але розрахунки на війну Іспанії з Туреччиною не виправдалися. Іспанія з Туреччиною не виправдалися. Іспанія, яка була втягнута в боротьбу з іншими державами, не мала часу на війну з Османською імперією.
Беручи до уваги складні зовнішньополітичні обставини визвольна боротьба у західній частині Балкан у другому десятилітті поступово слабшає. Таким чином ми бачимо, що антитурецькі виступи на початку XVII ст., носили локальний характер і зазнали швидкої поразки. Керівники цих виступів не змогли організувати та очолити боротьбу народних мас, вони розраховували перш за все на допомогу воювавших з Туреччиною держав, а не на силу і потужність самого руху. Але всі ці повстання мали неабияке значення в історії визвольної боротьби південнослов’янських народів, тому що були першими досить масовими озброєними виступами населення цілих районів проти турецького панування.
У XVII ст., турецьке господарювання як і раніше викликало сильне незадоволення, однак внутрішня та зовнішньополітична ситуація на Балканах та в Європі не сприяла виникненню масових повстань проти Туреччини.
Тридцятирічна війна надовго відволікла ворогів Туреччини від боротьби у південно-східній Європі. Поразка під Віднем досить відчутно погіршила внутрішнє положення Османської імперії. Почалися бунти у військах, виступи у деяких малоазіатських містах. Відступ турецьких військ в Угорщині у 1686 – 1687 рр., викликав заворушення у військах, які захищали Угорщину; в Константинополі вибухнуло повстання яничарських частин, наслідком якого було скинення султана Мехмеда IV з трону (1, 75).
Воєнні поразки, зростання анархії в країні тяжко відбилося на житті балканських народів. Зросли податки, воєнне обложення, примусові пожертви на війну. До розорення населення призводили постої величезного турецького війська, які проходили через Белград до Угорщини.
У 1687 р. один із керівників бунтарів, Єген – паша, був призначений бєглєрбєгом в Белград. Зібравши військо у 10 тис. чоловік він вийшов з-під контролю султана й розпочав грабувати населення Сербії, Болгарії, Греції (2, 76). Турецький султан то оголошував священну війну Єгену, то вирішував йти на примирення з нам, а тим часом банди Єген - паши стали повноправними господарями в Сербії та західній Болгарії. В цей час було пограбовано чимало сербських монастирів. Населення тікало в ліса та гори. Голод, свавілля загонів Єген – паши, наближення угорських військ до Дунаю – все це робило становище в прикордонних землях досить вибуховим. Порта мала всі підстави, щоб побоюватись виступів південнослов’янських народів на боці руських або угорських військ, їх масового повстання. Тому зовсім не випадково місцевій владі було наказано відбирати у населення зброю, заборонити будь – які збори мешканців. Однак ніякі репресії не були в змозі зупинити хвилю народно – визвольної боротьби підкорених Туреччиною народів. При наявності глибоких внутрішніх причин визвольної боротьби війна європейських держав з Османською імперією створювала позитивну внутрішньо – політичну ситуацію для повстань проти турецького панування, дозволяла об єднати їх з воєнними діями угорців на Балканському півострові. Ця обставина і визначила характер визвольної боротьби балканських народів у кінці XVII ст. Й обумовила виникнення декількох спалахів руху. В західних районах Балканського півострова виступи були пов’язані з діями проти Порти Венеціанської республіки. Вони весь час підтримувалися сеньйорією, яка всі свої війська та флот направила в Далмацію та Чорногорію, сподіваючись проводити операції за допомогою місцевого населення.