Крім того, в разі укладення одним із фактичного подружжя стосовно спільного майна договору, який потребує оформлення у нотаріуса або підлягає державній реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстрованому шлюбі така згода не тільки вимагається, а й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчується).
Окремо хотілося б зазначити, що проблеми можуть виникнути також при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. По суті, йдеться про відсутність чіткого визначення факту (дати) виникнення фактичних шлюбних відносин, що, в свою чергу, породжує складності відносно процедури обчислення строків позовної давності.
Незареєстрований шлюб відрізняється від зареєстрованого також у питаннях спадкування. Так, фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаваючи майно (квартири, автомобілі, гаражі, земельні ділянки, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та згоді. Однак у разі смерті одного з них, на ім'я якого оформлене це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був залишений заповіт або якщо він знаходився на утриманні померлого. Досить поширеною є ситуація, коли особа, яка прожила у фактичному шлюбі не один десяток років, врешті-решт отримує мізерні права на спільно нажите майно або ж не отримує їх зовсім. Як правило, майже вся спадщина померлого переходить до його офіційних родичів.
З прийняттям нового Цивільного кодексу України становище таких осіб дещо змінилося, оскільки до цього вони взагалі не мали жодних прав на майно після смерті фактичного чоловіка чи дружини. Зокрема, з появою ст. 1264 ЦКУ осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, віднесено до четвертої черги спадкування за законом. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі.
А от виникнення аліментних майнових прав на утримання не залежить від того, в якому шлюбі особи перебувають. Чинне законодавство передбачає можливість отримання аліментів і у випадку перебування в зареєстрованому шлюбі (ст. 75 СКУ), і у випадку фактичних шлюбних відносин (статті 76. 91 СКУ).
Однак, виходячи з аналізу згаданих статей, можна стверджувати, що законні чоловік і дружина мають матеріальнопідтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж фактичного шлюбу законодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-друге, визначає окремі умови, за яких може виникнути право на утримання. Так, на аліменти має право той з учасників фактичних шлюбних відносин, хто став непрацездатним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина
А ось щодо утримання неповнолітніх дітей у будь-якому випадку рішення суду буде позитивним.
На завершення хотілося б зазначити, що зацікавленість держави у реєстрації шлюбу виражається в її можливості впливати на шлюбні відносини в такому напрямі, який корисний і необхідний для суспільства та окремої людини. Зокрема, така можливість є гарантом забезпечення їх стабільності, охорони прав та інтересів подружжя і їхніх дітей.
Отже, уникнення сімейних прав та обов'язків подружжя ускладнює захист інтересів учасників (або колишніх учасників) сім'ї. В цьому проявляється легкодумність, аморфність і ненадійність у шлюбних відносинах. Подібна безвідповідальність перед сім'єю і суспільством є нічим іншим, як проявом правового нігілізму.
Водночас не можна не погодитися з тим, що незареєстровані шлюби не слід повністю відкидати, оскільки створена на їх основі сім'я характеризується тими ж самими ознаками, що й сім'я, створена на основі зареєстрованого шлюбу: вона, зокрема, виконує аналогічні функції (дітонародження, виховання дітей, взаємної матеріальної підтримки та співпраці). Ще І. Покровський пропонував: визнайте всі шлюбні союзи, фактично розірвані, визнайте всі незаконні співжиття – і лише тоді ви одержите справжню картину сімейного життя в кожному суспільстві. Юридична кваліфікація цих співжиттів не може змінити реального становища справ; продовжуючи вважати шлюби, що фактично припинилися, за ті, що існують, та ті, що фактично існують, за ніщо, ми тішимо себе шкідливою ілюзією.
Однак легалізацію незареєстрованого шлюбу теж не можна допустити, оскільки надання фактичному подружжю таких самих прав, як і зареєстрованому, означало б дискримінацію шлюбу, позбавляло б сенсу наступне його оформлення. Крім того, поширення правового регулювання, адресованого законному подружжю, на відносини між фактичним подружжям невідворотно призведе до втрати юридичних критеріїв для розмежування шлюбів, що відповідають вимогам держави, і тих, що набувають її правового захисту без реєстрації. Таким чином, позбавляється сенсу використання інституту визнання шлюбу недійсним. Крім того, проблематичною стане реалізація принципу моногамності шлюбу. Судова практика, скоріше за все зустрінеться із значними труднощами юридичного та етичного характеру при вирішенні спорів, пов'язаних з наслідками фактичних шлюбів.
Отже, пошуки досягнення ефективної державної політики стосовно правового регулювання фактичного шлюбу потребують глибоких і всебічних