Василь ПІРКО,
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри історіографії, джерелознавства археології, методики викладання історії Донецького національного університету
ВИТОКИ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ
Витоки промисловості Донбасу здебільшого пов'язують з відкриттям кам'яного вугілля та інших корисних копалин у краї на початку 20-х рр. ХVІІІ ст. російським рудознавцем Г.Капустіним. Найбільше це твердження знайшло поширення в наукових дослідженнях та публіцистиці реґіону на початку 1970-х рр. у зв'язку з офіційним відзначенням 250-річчя відкриття Донбасу. В 2002 р. за ініціативою Івана Костирі редакція газети "Жизнь" зібрала представників різних наукових і навчальних закладів з метою обговорення можливості відзначення 280-річчя Донбасу як промислового реґіону України. Однак більшість з присутніх не підтримали цієї ідеї, доводячи, що витоки промисловості краю сягають глибокої давнини. Адже тут ще в кам'яну добу добували кремінь і виготовляли з нього різні знаряддя праці, згодом стали розробляти поклади міді, а відтак і заліза, а найбільш відомий реґіон Донбасу, з давніх часів і до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етап розвитку цієї галузі йдеться в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріали архівів та публікацій джерел.
Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера належать до кінця ХVІ ст. [1]. Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується ще на початку ХVІ ст. під назвою «Святі гори», користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечення не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували паром для переправи через Сіверський Донець чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а слідом за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі можна віднести до 1599-1600 рр., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобов’язаний був охороняти промисли [2].
Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, однак промислова діяльність на Торських озерах не припинилася. Про це свідчать численні повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України.
Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: «... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення». Сам Поминко влітку цього ж року на Торських озерах виварював «про себе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари «чоловік по 20, і по 30, і більше, і божою милістю чогось лихого їм нікому не учинили» [3].
Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об’єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метою захисту від раптових нападів татар і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг наварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. З цього ж повідомлення витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися Богу, прохаючи у нього сприятливих умов для зайняття промислом. Можна здогадатися, що богослужіння в цій церкві правили монахи Святогірського монастиря, які також виварювали тут сіль. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари заготовляли стільки солі, скільки в змозі були доставити додому, а ті, хто торгував нею, розвозили її по містах і селах, заробляючи немалі гроші, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.
У зв’язку з постійною загрозою нападів татар на промисли, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже у 1625 р. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України [4].
Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно поступали вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі, зокрема чи не приходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.
З організацією Чугуївського козацького полка у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами та бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. У 1645 р. московський уряд зобов’язав чугуївців збудувати на р.Тор, при татарській переправі, острожок і нести в ньому сторожову службу (з цим острожком дехто схильний пов’язувати витоки м. Слов’янська). Згадується він навіть у царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв’язку з тим, що 20 чугуївських козаків з п’ятидесятником Афонею Карнауховим, «не дождался смены» у листопаді залишили острожок «и съехали в Чугуев...» [5]. Цар розпорядився розшукати винних та покарати їх. Цілком ймовірно, що розташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обов’язків недбало, що, очевидно, і призвело до зруйнування татарами цього острога.
У тому ж 1646 р. царський уряд дає вказівку козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, «підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів військових людей було б добре захищене». Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода [6]. Щоправда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору, не дозволивши обстежити всю місцевість.
У 1648 р. московський уряд дає розпорядження воєводам порубіжних міст всякими заходами заохочувати до поселення на Торі переселенців з України. У квітні цього ж року була направлена царська грамота бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі «жилой город со всякими крепостьми» [7]. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників, гарматників - всього 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити в Царево-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8 суден з провіантом і зброєю (п’ятьма піщалями).
У відповідь воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що через зайнятість служивих людей виконати це розпорядження не можливо. Аналогічні листи воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня Дума прийняла рішення просити царя скасувати свій указ про будівництво в цьому році міста на Торі[8].
Матеріали листування Розряду з місцевими воєводами у 60-х роках дозволяють стверджувати, що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в регіоні, особливо за переселенням на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихід бажаючих поселитися в цих місцях.
Повідомлення воронізького воєводи Хрущова цареві свідчить, що у 1660 р.«из черкасских городов» прибули до Воронежа 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі. У відповіді царя від 5 червня того ж року вказувалося направити їх на Тор «для бережения от прихода воинских людей ... на государеву службу»[9]. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, «отпустить наряду, зелья и пороха», а також наказати йому «на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промысел оберегати ...» [10].
Відповідь бєлгородського воєводи Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор з переселенцями відправили С.Кошелєва. Після прибуття на місце, він обстежив місцевість і, як Протасєв, дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто біля Маяцького озера. Про своє рішення Кошелєв повідомив воєводу. У відповіді воєводи Кошелєву висловлювалася згода на будівництво міста, «где пристройно, у крепких местах», щоб воно могло перекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, «чтоб татарове озер не отняли» [11]. Однак поки Кошелєв добивався дозволу на побудову міста біля Маяцького озера, прибулі з ним черкаси «розійшлися» [12].
З невдалої експедиції С.Кошелєва царський уряд зробив висновок, що з одними черкасами важко побудувати місто на Торі. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати “стоялый острог со всеми крепостьми”, біля острогу, від острогу до озера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служивим людям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служивих людей у тім острозі влаштувати навічно із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією [13].
І хоча виконання цього розпорядження було пов’язане з багатьма труднощами, все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України «для городового строения», а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення [14]. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто в районі Маяцького озера.