Міністерство Освіти та Науки України
Національний Технічний Університет
„Харківський Політехнічний Інститут”
Кафедра „Політичної історії”
Реферат на тему:
Відбудова та відновлення України після Великої Вітчизняної війни
Виконав: студент групи МТ-16б
Гладков Євген
Перевірив:
Озерський Юрій Іванович
Харків, 2006.
Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України. Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала війна, стало включення Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль поляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєднання до УРСР земель, де західні українці складали більшість населення. В результаті у 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Особливо болісно переживали поляки втрату Львова — давнього бастіону польської культури. Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? Зовнішнім виправданням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз'єднання пригноблених західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно, щоб Сталін проймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у військовому та інших відношеннях, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище на Західній Україні. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи значну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радянську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній довготривалий відступ з України, що розпочався ще в 1648 році, коли польська шляхта втратила владу над Лівобережжям. Тривав він протягом XVIII та XIX ст., коли шляхта поступово втрачала політичну, а згодом і економічну владу на Правобережжі. І ось після другої світової війни радянські власті вигнали поляків із Галичини та Волині — земель, на які 600 років тому почалася польська експансія. З виходом поляків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але нерідко стимулюючі стосунки.
Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмовитися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стала складовою СРСР. Під кінець 1945 р. територія Радянської України розширилася до понад 580 тис. кв. км. Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої на Україні різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців для Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар, а їхня батьківщина згодом була включена до складу Української республіки. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з німцями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської політики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн. євреїв, що мешкали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не пережив майже ніхто, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на Схід.
Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості. Після війни на Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їхню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. на Україні проживало 4 млн. росіян, тобто 12 % усього населення, то до 1959 р.— майже 7 млн., або 16 %. На Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1959 р. їхня чисельність становила 330 тис., або 5 % населення.
Унаслідок докорінних змін в етнічному складі України, що сталися після війни, такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу відігравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культурну та етнічну мозаїку, втратили своє значення або фактично зникли, їхнє місце зайняли в основному росіяни. Тим часом приєднання західних територій не привело до помітного збільшення відсотка українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення, яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі її суспільство з багатонаціонального перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.
Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз постав перед колосальним завданням відбудови господарства. Так, наприклад, на Україні промислове виробництво у 1945 р. складало лише 26 % рівня 1940 року. Як і слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із складання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). І знову цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги: він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п'ять років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36 %.
Відбудова економіки. Як і в ЗО-ті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 %. У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобутком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.
Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня.
Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи» 1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження.
Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська політика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод.
Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «приватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Україні, цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямований на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту «агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 % рівня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.