Смекни!
smekni.com

Візантійська імперія в ХІ - ХV ст. (стр. 1 из 2)

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В ХІ-ХV ст.

ПЛАН

1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.

2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ.

4. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.

5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.

Приблизно до кінця XIIст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блиску­чої держави ще на початку XIст., коли біля керма вла­ди перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що лишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали вели­чезну територію — близько 1 млн км2 з населенням 20— 24 млн осіб. Столиця держави — Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, не­зліченними скарбами для європейських народів мав вигляд центру всього цивілізованого світу. Золота мо­нета візантійських імператорів — безант — залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вва­жали себе головними охоронцями культурної спадщини античності і одночасно оплотом християнства. Недар­ма священні писання християн усього світу — Єванге­лія були написані також грецькою мовою.

Зростаючу могутність Візантійської імперії відобра­жала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією ві­зантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до п складу чи перебували в залежності від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завдан­ням візантійської зовнішньої політики. Війська імперїї здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-мор­ський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій кон­курентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути пе­ремогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала християнізація Русі. Візан­тійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

До XII ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державно­го, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Най­більш характерною рисою Візантії було всевладдя цен­тралізованої держави у вигляді необмеженої самодер­жавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських во­лодарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які перебували у сфері впливу Візантії. Усепроникний кон­троль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти держав­них чиновників. Вона мала чітку ієрархію посад і титу­лів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів — своєрідну "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що оберталися для населення постійно зростаючим тяга­рем податків і повинностей, розквітом корупції та серві­лізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце в суспільстві, ставала основним джерелом її при­бутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У X—XIст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії, на відміну від країн Заходу, так і не склалося громадянського суспільства з властивими для нього корпоративними зв'язками та інституціями, розвиненою системою приватної власності. Особистістьтут немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Бо­гом. Подібна соціальна система отримала в сучасній істо­ріографії влучну назву індивідуалізму без свободи.

3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ.

Характерною рисою соціально-економічного розвит­ку Візантії в IX—XVст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи, у Ві­зантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже по­вільно. Приватна власність на землю залишалася над­звичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, держав­ний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли ве­ликі земельні помістя, що належали світським і церков­ним власникам. Вони стали основними центрами реміс­ничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало тут голов­ним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швид­ше нагадували великі села за своїм зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоуст­роєм, тісними зв'язками їхніх жителів з сільським госпо­дарством. Тут не сформувалися традиції особливої місь­кої культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не скла­лися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існу­вання імперії їїміста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у фео­дальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступо­во втрачали свої капітали та вплив у суспільстві. Дер­жава ніяк не захищала їхні інтереси. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом пере­йшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

4. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.

Візантійська культура порівняно з попереднім пері­одом переживала піднесення. Воно було особливо по­мітним у літературі, архітектурі, образотворчому мис­тецтві, освіті. В XIст. у Константинополі відродився уні­верситет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо мас­штабні, пишні, уквітчані складною символікою та але­горіями. Пожвавлення культурного життя супроводжу­валося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інте­ресу до античності. У бібліотеках воно зберігало безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, їх переписували в численних скрипто-ріях, переказували та коментували тогочасні візантій­ські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церков­ною культурою. Навпаки, головними знавцями антич­них текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед антич­ною спадщиною мало в основному формальний характер,, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Мож­ливо саме тому антична традиція у Візантії, на відміну від Заходу, не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії — гуманізму і не привела до Ренесансу.

Зростаючий контроль держави та церкви над куль­турним життям сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена ча­сом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, па-сивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства знайшли своє втілення в ісихаамі — релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Паламою і офіційно визнаному православ­ною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемогаіси-хазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважа­тися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI—XIIст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжу­валося реформами, які дали б змогу модернізувати ар­хаїчну систему державного управління та розкріпачи­ти індивідуальні можливості та станові інтереси. Усі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя в закостеніле у своєму роз­витку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візан­тія стала полем боротьби швидко прогресуючих цивілі­зацій Сходу та Заходу, представлених світом ісламу й католицтва.