Смекни!
smekni.com

Війна в Афганістані (стр. 9 из 10)

14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники.

У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....

15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся. 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі).

Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.

На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та

Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи.

Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.

Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.

На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.

14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянським військовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу.

Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властиві радянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західні військові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна — не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»-ветерани краще за інших знали, що від куль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий факт свідчить багато про що — і про гуманізм, і про самопожертву, і про масову мужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства, військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, так кожен із героїв розумів свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною.

Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по п’ятнадцяти роках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарних снах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі — багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сім’ям загиблих, інвалідам дуже обмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидає напризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сім’ї загиблих, то навряд чи вона може розраховувати на підтримку свого народу. На жаль, сьогодні в країні сформувалося ставлення до армії як до паразитуючого елемента суспільства, без якого цілком можна обійтися. Під виглядом реформ армія активно руйнується...