Наступним етапом розвитку марксизму є період I і II світових воєн. У цей час марксистські ідеї розбудовує Франкфуртська школа (Інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (з 1931 р.), «Журнал соціальних досліджень» (з 1932 р.)). Її представниками є К. Корш, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, А. Лефевр, Т. Адорно, Ю. Хабермас і ін. Паралельно «критичній теорії» переосмислення навчання К. Маркса відбувається в рамках «ревізіонізму», представленого такими іменами, як Д. Лукач, А. Грамши, Л. Альтюссер і ін. Ідеї Франкфуртської школи вплинули на ідеологів руху «нових лівих» 1960 - початку 1970-х рр. — Г. Маркузе, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Ф. Фанона, Р. Дебре й ін.
Після першої світової війни неомарксизм виступає як ліворадикальний напрямок. При цьому соціал-демократичне трактування марксизму вважається неприйнятним, а сама соціал-демократія розглядається, як така, що інтегрувалася в капіталістичний світ, що і визначило негативне до неї відношення з боку неомарксистів. Поряд із цим простежується й неприйняття радянського варіанта марксизму. У першій половині XX століття неомарксисти акцентують увагу на критичній спрямованості філософії К. Маркса, його критиці капіталістичної цивілізації і її культури, комбінації наукового аналізу з морально-світоглядними установками [28, 107].
Представників Франкфуртської школи відрізняє «структурне відділення від політичної практики», тобто неомарксисти відходять від практичної діяльності й обмежуються теоретичними вишукуваннями. Створення Інституту соціальних досліджень у Франкфурті знаменує інституціональне відділення теорії від політики. Серед другого покоління марксистів тільки Д. Лукач,. К. Корш і А. Грамши на початку своєї кар'єри були великими політичними діячами. В 1934-1939 рр. інституціональний центр франкфуртської школи розташовувався в Женеві, потім у Парижі. В 1939 році Інститут переїжджає в США в Колумбійський Університет у Нью-Йорку, де й розташовується до закінчення II світової війни. Після того Інститут вертається в Німеччину у Франкфурт-на-Майні. Однак у Німеччині заборонена комуністична партія, а соціал-демократична партія формально рве зв'язки з марксизмом. Усе це сприяє остаточній деполітизації Інституту.
У якості основних рис Франкфуртської школи виділяють наступні:
1. Проблематика відчуження витлумачується в дусі гегелівського ототожнення відчуження й опредмечування, відчуження й об'єктивації.
2. Антипозитивізм набирає саму крайню форму - заперечення всієї «традиційної» науки ( як природньої, так і соціальної), розцінюваної як основний інструмент капіталістичної експлуатації й гноблення, та найбільш адекватне втілення буржуазної ідеології.
3. Об'єктом вивчення стає «надбудова», тобто у фокусі досліджень виявляється культура, а не економіка. Представники Франкфуртської школи замовчують буржуазну політичну систему й нічого не говорять про способи її повалення.
4. Якщо в класичному марксизмі розвиток людства веде до прогресивного звільнення від тиранії природньої необхідності й із приходом комунізму - до царства свободи, то Т. Адорно й М. Хоркхаймер зтверджують, що підпорядкування природи відбувалося одночасно з формуванням класів. Наслідком останнього з'явилося підпорядкування більшості людей соціальному порядку, нав'язаному ним у вигляді безжалісної другої природи над ними. Розвиток техніки тільки вдосконалює механізм тиранії [28, 131].
Вплив Франкфуртської школи особливо помітний в 1970-ті рр. Значну роль теоретики цієї школи зіграли в ідеологічному оформленні руху «нових лівих» ( 1960-ті - початок 1970-х рр.). Даний рух одержав широке поширення в Західній Європі й Америці. «Нові ліві» виступили з різкою критикою пізнього капіталізму, «суспільства благоденства», і «споживчого суспільства», яке в той час встановилося. Вони вважали, що складається нова революційна ситуація, яка приведе до катастрофи існуючого соціального обладнання й покладе кінець світу відчуження й буржуазності.
Розвитку руху «нових лівих» сприяла соціальна напруженість 1970-х рр., яка визначалася війною у В'єтнамі, боротьбою афро-американців за цивільні права в США, широким розвитком національно-визвольного руху, а також молодіжним і жіночим рухом.
Основними напрямками теоретичної діяльності неомарксистів Франкфуртскої школи стали критика сучасного суспільства, вироблення шляхів його перетворення, а також розробка поняття гегемонії.
Критика сучасного капіталістичного порядку, і цінностей, що його цінностей торкалася наступних аспектів: основи пізньокапіталістичного суспільства, його порівняння із суспільством «реального соціалізму», проблема відчуження людини, оцінка ролі масової культури.
Основи пізньокапіталістичного суспільства. Протистояння раціоналізму й ірраціоналізму. Тоталітаризм і глобальне відчуження людини виступають як загальна характеристика XX століття [6, 329]. Громадський порядок цього періоду характеризується як той, що «опирається на приватні корпорації капіталізм» при пануванні фінансових тузів і верхівки бюрократії. Людина є винтиком суспільства, позбавлена свободи, уяви й здатності до творчості. Цінності раціональності, калькуляції й бюрократизму є домінуючими в сучасному суспільстві. Для скинення їх тотального контролю над людиною необхідно звернутися до їхньої протилежності, а саме до спонтанності, іраціонально-міфічного (Г. Маркузе).
Порівняння капіталістичного суспільства й суспільства «реального соціалізму». Для неомарксистів першої половини XX століття суспільство «реального соціалізму» не є протилежністю суспільству капіталістичному. В обох суспільствах в основі лежить регламентація, централізація, панування економічної й політичної бюрократії. І те, і інше виступають як тоталітарні суспільства, у яких неможлива свобода індивіда. Капіталістичне суспільство- і суспільство «реального соціалізму» підтримуються індустріальними країнами, з високим рівнем технологічного розвитку. Таким чином, обидві системи виявляються схожими, а отже, цілком реальна їхня конвергенція.
Відчуження людини. Розвинене індустріальне суспільство, технічний прогрес дає об'єктивні передумови для створення вільного суспільства, а також для діяльності вільної людини. Вільна людина має «двовимірне» мислення, тобто вона здатна виходити за рамки навколишньої дійсності й боротися за подолання даної дійсності заради здійснення кращих можливостей. Але масова культура не дає можливості сучасній людині виробити внутрішні, суб'єктивні умови. Щодо цього відбулося повне відчуження духовного життя людини [6, 332].
Події, що відбувся після закінчення « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо за перший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, а також психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизм заявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми. Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Як стверджують неомарксисти, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються в агентів, що передають національним економікам вимоги світ-економіки з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. Але існують і процеси, протилежні глобалізації, — диверсифікованість економічних, політичних, суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки шляхів розвитку. На думку представників неомарксизму, радикально-ліберальна ідеологія прагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізації немає, що в основі, твердої конкуренції, яка спостерігаються на світовій арені, дерегламентації взаємодій і егоїзму лежить економічна логіка.
На думку ідеологів неомарксизму, гіперліберальна світ-економіка потребує лідера, здатного змусити поважати її правила. Після «холодної війни» роль лідера привласнили собі США, що дозволяє претендувати на привілеї у вигляді виключень із загальних правил поведінки на міжнародній арені. Будучи найбільшим у світі боржником, США розраховують на подальше одержання кредитів і продовжують жити, витрачаючи набагато більше, ніж це дозволяють їхні власні можливості. Їхні лідери пояснюють це «вагою військової ноші», яку Сполучені Штати змушені нести, захищаючи решту людства (і насамперед західний світ) від численних погроз його безпеки. Насправді міжнародні відносини здобувають залежний від США характер. Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійних зон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тільки її «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни Східної Азії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних «центрів системи», як Японія й Західна Європа. Погоджуючись і підтримуючи політику Вашингтона, Японія й Західна Європа ризикують у довгостроковій перспективі загострити цим не тільки японсько-європейське суперництво, але, протиріччя між західноєвропейськими країнами, які пом'якшилися в останнє десятиліття [26, 137].
Однак, як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багато в чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн і регіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері як внутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору цій стратегії з боку трудящих.
Таким чином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму,вважають не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.