Представляється, що Валлерстайн, побачивши (на конкретному матеріалі) тенденцію «вбудовування» європейської знаті в капіталістичний ринок, дав цій тенденції невірне тлумачення. Влада дворянства на периферії зв'язана владою буржуазії у ядрі. Існування КСЕ для Валлерстайна первинно стосовно існування окремих суспільств. Виходить, що дворянство й буржуазія становлять єдине ціле. Таким чином, Валлерстайн виявився заручником своєї теоретичної схеми. Можливо, свою роль зіграли і його політичні переконання, у рамках яких припустимо розглядати історичний процес, що направляється злою волею панівного класу - найбільш звичним для Валлерстайна є «однокласовий» стан світ-системи, при якому свої інтереси усвідомлює тільки панівний клас, а інші шари суспільства залишаються «статусними групами».
Валлерстайн, виходячи з висновків про тотожність дворянства й буржуазії, заперечує факт буржуазних революцій. Так, в III томі «Сучасної світ-системи», дійшовши до Великої Французької революції, він відмовляється бачити в ній соціальну революцію, що відбувся у Франції. Валлерстайн заявляє наступне: «Французька революція не відзначена ні базисними економічними, ні базисними політичними трансформаціями. Французька революція, у термінах капіталістичної світ-економіки, це момент, коли ідеологічна суперструктура наздогнала економічний базис». Тобто це не соціальна революція, а світоглядне зрушення, притому яке мало місце не у Франції, а у світ-економіці в цілому. Антиаристократичні гасла Французької революції для нього - гігантське відволікання уваги (diversion), «жарт і ігри» (fun and games), розпочате «аристократією-буржуазіями» для обдурювання селян і санкюлотів [13, 271].
Основних напрямків в еволюції КСЕ з XVII століття до наших днів було два - територіальне розширення, що означало периферизацію, земель, що підкоряються зовнішній арені, і боротьба за гегемонію в ядрі. Обидва процеси протікали відповідно до економічних циклів - за періодом експансії (А-Фаза) випливав період застою ( Б-Фаза). Періоди розширення КСЕ - 1620-1660 рр., 1750-1815 рр., 1880-1900 рр.
І.Валлерстайн і Т.К..Хопкінс у статті «Капіталізм і включення нових зон у світ-економіку» дають наступну картину розширення КСЕ.
В XVI столітті до її складу входить більша частина Європи ( крім Росії й Туреччини) і Іберійська ( іспанська й португальська) Америка.
В XVII столітті включаються Північна Америка й Кариби.
В XVIII столітті - Росія, Туреччина, Індія, узбережжя Західної Африки.
У другій половині XIX століття - інша Азія, Африка й Океанія.
У першу чергу включаються географічно близькі й політично слабкі арени, такі, як Східна Європа. Віддалені, але слабкі Америка й Кариби включаються швидше, ніж близька, але сильна Османська імперія. Ще більш сильна Росія включається в якості напівпериферії, а не периферії.
Включення йде поступово, у міру того, як ядро КСЕ сильнішає. Морська техніка європейців уже в XVI столітті забезпечувала перевагу в Індійському океані, а сухопутна - тільки в XVIII столітті дозволила завоювати Індію. Включення означало, по-перше, переорієнтацію виробництва для роботи на світовий ринок (розвиток гірничодобувної промисловості й плантаційного сільського господарства) і, по-друге, політичні зміни. Державні структури, «класи» і статусні групи уніфікувалися у відповідності зі стандартами КСЕ. Держава (там, де вона зберігалася) змінювалася таким чином,що її структури функціонували тепер «як члени міждержавної системи й під її керівництвом», втрачаючи частину суверенітету.
Час політичної й економічної трансформації кожної нової зони становив 50-75 років.
Включення нових зон у світ-економіку, пише Валлерстайн у III томі «Сучасної світ-системи», супроводжувалося перетворенням сусідніх зон у зовнішні арени. «З погляду капіталістичної світ-економіки, зовнішня арена була зоною, у продукції якої капіталістична світ-економіка бідувала, але яка пручалася ( можливо, лише культурно) ввозу мануфактурної продукції у відповідь і досить сильно підтримувала свої переваги політично». Коли була включена Індія, Китай знайшов якість зовнішньої арени, коли були включені одні частини Османської імперії - Балкани, Анатолія, Єгипет, то інші – «Благодатний півмісяць», Магриб - стали зовнішніми аренами. Те ж відбулося із Центральною Азією після включення Росії, із західноафриканською саваною - після включення західноафриканського узбережжя. Але зрештою опір усіх зовнішніх арен був зломлений і вони були включені в КСЕ [20, 66].
Поки зберігалася можливість екстенсивного росту КСЕ, йшов процес колонізації. В XX столітті, коли ці можливості були вичерпані, КСЕ, переживши кризу, прийшла до нової форми відносин ядра й периферії - неоколоніалізму. Хоча колоніальної системи в сучасному світі немає, відношення «центр-периферія» зберігається.
Здається, що з поля зору І.Валлерстайна випала проблема існування так званого «реального соціалізму» і його взаємин із КСЕ.Але це не так - у Валлерстайна є своя інтерпретація СРСР: це - напівпериферія КСЕ, така ж, як Російська імперія - до й Російська Федерація - після.
Щоб зробити зрозумілою логіку І.Валлерстайна, яка привела його до настільки ексцентричного висновку, необхідно розглянути історію інтеграції Росії в КСЕ і її становище там після інтеграції.
При виникненні КСЕ Росія залишалася зовнішньою ареною. Московське царство, створене Іваном Грозним, було одним з багатьох світів-імперій. Перше зіткнення цього світу-імперії й КСЕ - Ливонські війни - закінчилося внічию. «Якби цар Іван переміг - і значна частина Європи ввійшла б у його світ-імперію й перестала б бути капіталістичною, як це трапилося з Новгородською республікою. Якби переміг Захід – це швидше за все переросло б в остаточний розпад імперії, виникнення слабких держав з наступним включенням їх до складу периферії. Така добре нам відома історична траєкторія Моравії, Речі Посполитої, пізніше Китаю, імперій Османів і Великих Моголів. Периферійне положення у світ-економіці несумісне з існуванням сильної держави. На периферії попросту не вистачає ресурсів для підтримки ефективної системи влади. Московія ж за XVII століття приєднала Сибір, створила потужну для свого часу мануфактурну промисловість,і це дозволило їй при Петрі I увійти в європейську геополітику «зі щитом» [20, 68].
Росія була інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I і Катерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичний приклад не периферії, а саме напівпериферії - держави, що вигадливо поєднує як риси ядра,так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й у всьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій Росія XVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал, розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна було призвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах, починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спроби перешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».
Час між правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умов обміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію. Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росію розвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюче накладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу й наростаюче політичне шумування... У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідувати курсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чисто реакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньою поразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна - «індустріалізація, що бюрократично направляється» - не були доведені до кінця.
Що ж змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофа зруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ, блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917 року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу, ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що в Росії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагнення до імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальних гарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва, ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того,що є в межах КСЕ».
Також майже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Просто «всесвітня криза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичну модернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабість радянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму - капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація в сучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку - її колишній капіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не має значення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного у світовий ринок).
«Холодна війна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством» наддержав і навіть більш того – «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою, яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна й чому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, - СРСР, а, навпаки, сприяли його загибелі (яка їм - по логіці Валлерстайна - була не потрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну» серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?