А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з’їзді партії Сталін проголосив, що „бездомних селян, які відбились від села і живуть під страхом голоду”, „давно вже немає в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свідчить про заможність нашого села”. Він же закликав зрозуміти, „що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри”. Та це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява А. А. Андрєєва на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) про те, що, коли стало зрозуміло, що Воронезька, Курська Орловська, Тамбовська області, а також частина областей України та Молдавії постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу тракторами і всім необхідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх пропагандистських цілях, блюзнірські зобразивши його як одну з чергових перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки посухи.
Таким чином, криза в сільському господарстві, викликана насамперед адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати. Однак чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна пропаганда заявляла про новий „переможний наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства” під проводом „найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна”.
Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки полягала не лише в обмеженості матеріально-технічних ресурсів чи в несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система управління привела до того, що селянин перестав бути господарем землі. Наростала жорстка централізація і регламентація всього життя колгоспного села, однак, засоби пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки звалювали на рядових трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у колгоспі ім.. Чапаєва Котовського району Одеської області: „Справжня причина відставання колгоспу криється у відсутності правильної організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним колгоспницею і колгоспником”. Цей же бюлетень закликав пресу України „оберігати сталінський Статут сільськогосподарської артілі від найменших зазіхань на його недоторканість, викривати і піддавати сміливій більшовицькій критиці порушників Статуту артілі, які підривають підвалини колгоспного соціалістичного ладу”. Отже, виходило, що колгоспний лад підривали не ті, хто закріпачив селянство, а самі колгоспники.
Становище в сільському господарстві України у 1946 – 1947 рр. Було надзвичайно серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це не завадило життєрадісно стверджувати: „Нема більше України з відсталим господарством, з відсталою культурою, із злиденним населенням. Є Україна... з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством... Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ”. І це писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний час.
Список використаної літератури:
1. „Сторінки історії України ХХ століття”, К.: Освіта 1992 р. стор. 170 – 194
Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.
2. „Отечественная история” 1993 р. №1 стор. 35 – 42 Зима В. Ф.
3.УІЖС, 1990 р. №8 стор. 14 – 32 Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.
4. УІЖС 1996 р. №2 стор. 116 – 132.
5. УІЖС 1995 р. №6 стор. 112 – 121.