Однак, не дивлячись на витончену систему примусу, частина урожаю залишалася на пні. Селяни, навчені гірким досвідом 1931 р., шукали будь-які заробітки на стороні, ухиляючись від колгоспних робіт. Вони добре пам'ятали, що в минулому році вирощений ними хліб звозився мимо колгоспних комор та заготівельні пункти.
В той же час республіканське керівництво не могло «е розуміти, що тотальна хлібоздача зірве посівну компанію, а це значить не дасть змоги відрапортуватися в центр про успішне виконання хлібозаготівлі
1933 року. В надісланій обкомам і райкомам партії інструкції вказувалось: «Просто і механічно вивозити «сі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним. Особливо це стосується насіннєвого фонду». Проте таке становище було недовгим. На вимогу Кагановича, який наприкінці грудня 1932 р. з інспекційною метою приїхав на Україну, рішення про невивіз насіннєвих фондів було скасоване як таке, що «послаблює позиції в боротьбі за хліб». Про реакцію ЦК КП(б)У на це рішення свідчить лист С. Косіора секретарю Дніпропетровського обкому, в якому говорилося: «...я повинен чесно заявити, що якби наша постанова від 18 листопада не була відмінена, то зараз я сам вніс би цю пропозицію, бо інакше це значило б на ділі відступати на хліб заготівельному фронту, перед куркулем, а відступати тут ми не можемо ні в якому разі».
Поїздка Кагановича по республіці супроводжувалася масовими репресіями. (Критика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни тисяч селянських родин. Зокрема, Одеським обкомом партії і облвиконкомом ухвалюється рішення про висилку за межі України 500 сімей. Така ж міра покарання «рекомендувалась» Одеським обкомом КП(б)У по відношенню до 700 сімей 20—25 сіл відстаючих районів. Широко застосовувались конфіскація і розпродаж селянського майна, включаючи будівля. Окремі спроби місцевих властей зберегти насіннєвий фонд нещадно подавлялись. В Оріховському районі на Дніпропетровщині ще було розстріляно старшого агронома райземлеуправління, п'ятеро керівників і спеціалістів засуджено до 10 років позбавлення волі в концтаборах, п'ятеро — до восьми, двоє до п'яти років.
Як результат, з України було вивезено всі наявні запаси хліба. Необхідно було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21 % від потрібної кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропетровська — 10 % Аналогічною була картина і в інших областях республіки. Наведені дані свідчать що новий виток, який розпочався в 1933 р. був викликаний свідомими діями тогочасного державного і партійного керівництва.
Вилучений у селян хліб під надійною охороною відлежувався на складах «Заготзерна». У буртах за колючим дротом громадилась кукурудза, яку переробляли на технічні потреби. На всю потужність працювали спиртові заводи, переганяючи спирт на зерню. Іноді селянин, особливо жінки, доведені до відчаю голодною смертю дітей, намагались силою відбити хліб. В селі Плошки на Полтавщині під час такого штурму багато жінок було вбито, а тих, хто вцілів, заслали. Рятуючись від смерті, люди їли собак, котів, щурів, кору і листя дерев. В колгоспі «Перемога» Барвінківського району на Харківщині селяни ціною нелюдської праці розкрили мичаші нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалось одержати 17 центнерів зерна.
Особливо трагічною була доля дітей. В 180 районах України, які не виконали план хлібозаготівель, школи-інтернати, дитячі будинки, колонії, притулки були зняті з державного постачання. Щоб не вмерти з голоду, діти цих установ змушені були тікати, чим збільшили безпритульність. Багато втікачів ставали бездомними, ночували на вокзалах, горищах, у підвалах, жебракували. Безпритульність породжувала епідемії тифу та інших хвороб. [Статистичні дані свідчать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931—32 р.р. відсутні), кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для переростків, а також дошкільнят за 1930/31—1933/34 р. зменшилась на 1071 тисяч чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно назвати втрати від голоду і хворіб, виселення людей з обжитих
Серед населення зустрічались численні випадки канібалізму. Виступаючи на міжнародному симпозіумі «Голодомор-33», письменник С. Плачинда розповів про те, що в квітні 1933 року його діда, Максима Плачинду, звироднілі люди вбили, розрубали На частини, одну з них з'їли, а другу продали на базарі, що його старшого брата Іванка, 13 років, вбили, аби з'їсти, дві голодні дівчини... І таких жахливих прикладів було чимало.
Поряд з людиножерством поширювалось трупоїдство. В одній лиш Харківській області на 1 червня 1933 р. був зареєстрований 231 випадок поїдання трупів.
Політика сталінського геноциду 1932/33 р.р. коштувала українському народ/ 3—6 млн. чоловік. Значні розбіжності наведених даних пояснюється намаганням тогочасних властей приховати справжні розміри народної трагедії. Тільки в Київській області в 1933 р. із 9472 трупів, найдених на вулицях, згідно з директивних вказівок прокуратури (усними і письмовими) в. моргу не зареєстрували 5481.
По всій Україні були ями, куди кидали мерців. Втім, обезсилені люди не завжди мали силу хоронити покійників. Вони тижнями валялись на вулицях і в пустих хатах. Іноді трупи підтягували до сільрад і кидали там. Потім їх звалювали в загальну яму, ледь присипавши землю.
Безумовно розміри трагедії були б меншими, якби сталінське керівництво повідомило міжнародну громадськість про голод. Однак, воно продовжувало твердити, що все це вигадки недругів Радянського Союзу, і колгоспи в певній мірі забезпечують потреби населення в продуктах харчування. Не дивлячись на це, в багатьох країнах світу розпочався збір коштів в фонд допомоги голодуючим СРСР, в тому числі і України. Активно включились в цей процес західноукраїнська громадкість. Започаткували цей рух священики УГКЦ панахидами за упокій жертв голодомору і зверненням зробити все можливе для рятунку братів за Збручем. Почин підтримали УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання) «Просвіта» ОУН (Організація Українських Націоналістів), «Союз Українок» та інші організації. З метою координації дій 25 липня 1933 року у Львові утворено Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні, який об'єднував 36 організацій. У великих містах були свої комітети, яким підпорядковувались повітові, а тим — гмінню. їх активісти влаштовували благодійні концерти, вистави, безпрограшні речові лотареї, збирали гроші по вулицях, а на отримані кошти закуповували продукти. Таку ж роботу проводили українські комітети допомоги в багатьох країнах світу.
Однак, не дивлячись на всі зусилля громадськості надати дієву допомогу голодуючим вдавалось незавжди. Керівництво Радянського Союзу «представило» благодійні наміри людей як політичну провокацію: втручення у внутрішні справи СРСР. М. Калінін у своєму виступі на сесії ЦВК у грудні 1933 р. заявив: «Збираються політичні шахраї та пропагують нести пожертви «голодуючим» України. І де збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду». Втілюючи в життя дану тезу, працівники радянського консульства у Львові відмовились прийняти зібране продовольство і кошти. Радянські прикордонники не пропускали на свою територію обози з хлібом мотивуючи тим, що колгоспи повністю задовільняють потребу населення е продовольстві.
Українські допомогові комітети вимагали від урядів західних держав використати дипломатичні канапи, щоб припинити геноцид радянського керівництва проти свого народу. Цю політику підтримували громадські, партійні організації; які звернулися з відповідними протестами до радянського уряду та в Лігу Націй. Значне посилення цих акцій відбулось після публікації «Послання Українського Греко Католицького Єпіскопату», до всіх людей доброї волі», підписаного А. Шептицьким, Г. Хомишиним, Й. Коциловським та іншими.
Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки, допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище населення за Збручем. Результатом стали все частіші відмови робітників, розвантажувати вагони і кораблі, завантажені радянським зерном, скоротився його попит на ринку.
Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби західні журналісти, акредитовані в Москві, давали завжди правдиву інформацію про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер («Нейшен») співробітничали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт голомору на Україні.
Та і саме радянське керівництво проявляло чудеса винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.
Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем'єр-міністра Франції, під час його перебування на Північному Кавказі і Україні підбирались відповідно проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформація зробила свою справу. 2 жовтня 1933 року на сторінках «Правди» він стверджував: «Немає жодної країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз». В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм». Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав. Всіляко підтримуючи організації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони намагалися м'яко присоромити Сталіна.
Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, можна зробити беззаперечний висновок, що трагедія 1932 /33 р.р. на Україні, як і в інших районах СРСР (Кубань, Північний Кавказ, Поволжжя)— результат свідомої політики Сталіна і його оточення. З тому числі і з числа українського партійного і державного керівництва. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦКу) — Г. Петровський, уряд республіки, на чолі з В. Чубарем, В. Затонський, П. Любченко, М. Майоров, М. Скрипник та інші партійні і радянські працівники, будучи причетними до голодомору, в тій чи іншій мірі несуть відповідальність за нього.