Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:’’ Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю’’.[11]
Крім перелічених районів з яскраво вираженими ознаками голодування та смертності, уповноважені ДПУ називали голодуючими і ряд сіл Великобагачанського, Гадяцького, Карлівського, Лохвицького, Новосанжарського, Пирятинського, Решетилівського, Чорнухинського районів. Ще не встигли люди відійти від голоду весни та початку літа 1932р., як були доведені нові хлібозаготівельні плани, а за їх невиконання – суворе покарання, відібрання усіх продуктів майже до крихти. І вже в 1933 році від страшного голодомору по тих же селах стали гинути не сотні, а вже тисячі людей. В деяких районах вимирали навіть цілі села, і щоб якось врятувати ситуацію і прикрити для закордону ці зяючі на тілі України рани, при уряді СРСР у Москві було створено навіть спеціальний Переселенчий Комітет, який і займався «експортуванням» з Московщини на Україну переселенців для залюднення вимерлих українських сіл. Цим переселенцям з Росії давалась значна матеріальна допомога. Супроводжувати транспорт переселенців на Україну призначалися лікарі-українці?...
Після цього терору й штучного голоду Україна не дорахувалася більш як четвертої частини своєї людності, і то якщо спиратися тільки на аналізі офіційно оголошених радянським урядом статистичних даних.
Передбачаючи наслідки своєї велетенської канібальської акції народовбивства, Політбюро ВКП(б) та московський уряд заздалегідь «засекретили» не тільки господарську статистику, а й статистику руху людності. Ця демографічна статистика у своїх підсумках з 1930 року стала приступною лише для небагатьох довірених людей. Перепис людності, що відбувся 1937 року, не зважаючи на колосальну вартість цієї операції, був забракований і наслідки його не оголошені. Шкідники, мовляв, переменшили кількість людності!... Уперто кружляли чутки про те, що Куйбишев, голова Держплану СРСР, помер не своєю смертю бо занадто настирливо в надрах партії оперував цифрами загибелі людності.
Нажаль, - ніхто не знає й до цього часу справжніх цифр померлих під час голоду. Бо були й такі, яких розкуркулювали і виселяли за межі Полтавщини, а то й України. Громадяни які були знищені чи ув’язненні у концтаборі під час масових сталінських репресій (тільки у другій половині 1937р.-першій половині 1938р. за далеко неповними даними НКВС УСРР у Полтавській області за «контрреволюційну діяльність» було заарештовано 12,4тис.чол.). Також багато людей виїхало з Полтавщини за оргнабором та за власною ініціативою у Донбас, індустріальні центри України, малоосвоєні райони Примор’я, Казахстану і Сибіру.
Розділ 3 Наслідки голодомору
Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво «воєнно-комуністичними» методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодованою обійшлася країні й народові. Проведення «колективізації», розпочатої в 1929 році, ніде в СРСР не мало такого ґвалтівного, такого звірячо-дикого, такого масово-винищувального характеру, як на Україні. Справа в тім, що в Московському Політбюро йшлося про те, щоб, застосувавши найжорстокіші,най- нелюдські засоби, придушити на Україні будь-яке змагання до вільного самостійного культурно-національного й політичного життя. Те змагання, яке виявив український народ, прокинувшись від довгого сну під могутнім подихом революції 1917 року. Не дурно ж усі ті ганебні заходи проти українського селянства йшли в парі з всеукраїнським погромом українських культурно-національних здобутків та з фізичним масовим винищенням української інтелігенції, особливо ж наукових українських сил та фахівців. Адже в цей час була розгромлена Українська Академія Наук, велика кількість науково-дослідчих інститутів.
Під гаслом «знищення куркуля як класу» на Україні проводилося фактично планове фізичне винищення людей тими способами про які вже згадувалося. Яких же розмірів досягло це фізичне винищування української людності? Ю.Горліс-Горський у своєму яскраво написаному памфлеті «Ave dictator» пише: ’’Зимою 1929-1930 року у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі і на Периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з України діти до 8-9 років. Число їх не тяжко уявити, коли взяти до уваги, що лише під час другої найбільшої хвилі «наступу на капіталістичні елементи села» на Україні, вислано 35000 селянських родин, а таких «хвиль» було чотири, окрім постійних «дрібних» висилок родин. Не покращало становище дітей і тоді, коли їх стали відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Діти до 14 років, які згодом, за дозволом Москви, були повернені без батьків на Україну – поповнили собою лави нових безпритульних’’… ’’Загальне число висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі жінок і дітей, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч’’... Але це не був кінець! Завершенням цього суцільного погрому України, що його розпочато було 1929 року і який зломив на якийсь час всякий спротив української людності, була організація планового голоду на Україні.
Унаслідок суцільного й цілковитого грабунку врожаю у селян в 1931р., грабунку, що його здійснила партія ВКП(б) та уряд за вказівками Московського Політбюро – вже на початку 1932 року почався на Україні сильний голод, від якого загинуло багато десятків тисяч людей. Але, незважаючи на це, урожай 1932 року за директивою того ж Московського Політбюро знову приспішеними темпами був забратий з села увесь чисто. Внаслідок цього знову почався голод, і на початку 1933 року розгорнулася вже така жахлива катастрофа, якої Україна ніколи перед тим не зазнавала. Люди по селах їли котів і собак, їли полову, листя й кору. Товкли в ступах ще з осені обеззернені качани кукурудзи й пекли з того «борошна» перепічки. Нарешті, подекуди почалося з’їдання трупів померлих, а там – і людоїдство. І що найжахливіше, так це те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так, бо страхіття голоду і свідомість безвихідності притупили тоді людські почуття.
Такою була реальна дійсність: страшна і розюча, а смертність від голоду серед старих, дорослих та дітей була така величезна і вражаюча, що все це не могло не впливати на психіку всіх, хто ще не втратив людських почуттів і не перетворився на бездушного виконавця-автомата. Ця дійсність створювала повний настрій в низовому партійному апараті. Колишній плановик Ново-Санжарівського райвиконкому на Полтавщині, свідчить, наприклад, що голова сусіднього Котельнівського райвиконкому Петро Браташевський покінчив самогубством, а перед тим надіслав багатьом своїм знайомим листа:’’Немає більше сил так ганебно знущатися над своїм народом, краще вмерти!’’... А голова Ново-Санжарівського райвиконкому Д.Волков не витримав і в присутності безпартійних сказав слова, рівні в умовах СРСР актові самогубства:’’Або я з ума зійшов, або хтось інший сходить. Нічого не розумію, що діється навколо мене, за що терплять діти!?’’ Про цей настрій серед партійного апарату говорив і С.Косіор, не згадуючи про такі трагічні випадки, як з П.Браташевським чи Д.Волковим. Він казав:’’Я повинен, передусім, нагадати про ті настрої, які були на початку хлібозаготівель, та й не тільки на початку, а протягом червня-вересня 1932 року. У чім полягали ці настрої? У нитті про те, що план важкий, що план дали неправильний тощо. У цьому розумінні особливо відзначилися дві області – Дніпропетровська і Одеська. Треба сказати, що й інші від них не відстівали. Ми на цю тему не раз говорили з районними працівниками Одеси і Дніпропетровська. Не раз і дуже серйозно ставили питання і змушені були щодо деяких керівних районних працівників вжити різких заходів, але, проте, треба по совісті визнати, що цю справу ми до кінця не довели, міцно не вдарили приховані, замасковані настрої, на тих, які по кутках говорили, що з планом нічого не вийде, треба зачекати, може знизять’’...[3]
Отже, насильницька колективізація, «розселювання» сільських трудівників і «воєнно-комуністична» продрозкладка породили справжній колапс сільського господарства. Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932-1933рр., залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання. Полтавському краю «великий перелом» коштував близько півмільйона демографічних втрат населення. Мова йде і про селян, розкуркулених та висланих на Північ, де їх косила смерть від холоду, хвороб, непосильної праці, і про тих, що були знищені, як «класові вороги», у концтаборах та в’язницях, і про колгоспників та одноосібників, померлих в 1932-1933рр. від небаченого в історії людства голоду, і про тих, хто так і не народився при мінусовому прирості населення у перші роки після голодомору.