Доповідна записка Ізюмського райкому КП(б)У секретарю Харківського Облпарткому П. Постишеву: „На 27 мая Изюмскому району осталось посеять ещё 8000 га, наряду с окончанием сева переключаемся на прополочную кампанию. Эта кампания потребует, несомненно, больше рабочих рук, чем в посевную кампанию. Из 118 колхозов мы находим большинство нуждающихся, находящихся в крайне тяжёлом положении, которым требуется немедленная помощь.
Мы имеем 11 сельсоветов (М. Комышеваха, Калиново, Радьковка, Подлиман, Гороховатка, П. Боровской, П.-Радьковские, Подвысокое, Левковка, Петрополье, Вернополье), в которых население форменным образом голодает. Причём все эти сельсоветы, за исключением, Левковки, являются самыми отсталыми в районе по посеву.
Свыше 15 тысяч сельского населения голодает, не имея никаких продовольственных ресурсов. Выходы на роботу в колхозах в связи с этим сокращаются, нормы выработки колхозниками не выполняются, и есть массовые случаи, когда колхозников выводят на поле неработоспособными.
Смертность на почве голода приняла в последнее время большие размеры, например, по учёту ЗАГСа в январе месяце умерло 170 чел., в феврале 277 чел., в марте 394 чел., и в апреле 661 чел., причём данные эти неполные, т. к. мы имеем нередкие случаи похорон без регистрации в ЗАГСе. Точных данных о умерших за май мы пока не имеем, но по предварительным данным в мае умерло от голода более 1000 человек, причём большинство умирает мужского пола, взрослое население. Кроме того, за время с 10/IV по 25/V умерло от истощения в районной больнице 45 чел., и подобрано трупов и умирающих на улицах, дорогах и в поле – 284 чел.
При поездках в сёла встречаются трупы умерших по 2-3 чел. Также бывали случаи, когда люди умирали на базаре в городе, чем создавалось нездоровое настроение среди присутствующих жён рабочих и служащих.
На почве голода значительно увеличиваются случаи тифозных заболеваний. Если в апреле больных тифом в районной больнице лежало 3 чел., то сейчас уже количество больных тифом достигло до 58 чел.
Массовое явление в последнее время набрали случаи подбрасывания родителям детей на улицы, на дороги, и в город. Сейчас все детдома в районе переполнены. За последний месяц подобрано и направлено в детдома 657 детей. Беспризорность с каждым днём неимоверно растёт. На почве голода мы имеем в районе два случая людоедства, о чём мы Вас своевременно информировали.
За апрель и май нами было мобилизировано внутри района разных продуктов 106 ½ тонн. Сейчас в районе никаких ресурсов нет – все источники исчерпаны. Просьба учесть все эти обстоятельства и немедленно разрешить вопрос об оказании нашему району продовольственной помощи».
Про це свідчать і спогади очевидців тих подій на Ізюмщині: «Народився я в с. Сулигівка Бражківської сільради. У травні 1933 р. від голоду померли мої батьки Андрій Дмитрович та Улита Петрівна Басенки, двоєріднихбратів, і лишився я сам-однісінький у порожнійхаті, а мені на той час 6 роківбуло… Жив так до глибокоїосені, коли в селі не організували дитячий будинок, або патронаж».[15]
Лише з 1934 р. почалосьпоступовевідродження села. На 1941 р. у районібуло 66 колгоспів, радгоспім. Петровського, Ізюмська та Кам’янська машинно-тракторні станції.[11,с.117.]
Тема голодомору 1932 –1933 років за часів СРСР більше 50 років була забороненою. Тільки з кінця 1980-х правда про голодомор поступово відкривається і стає більш доступною для всіх бажаючих дивитися в очі власній історії.
Науковці вивчають нові архівні фонди, які десятиліттями зберігали страшні таємниці історії голодомору. Архівні документи, фотографії дозволяють перенестися у 30-ті роки і відчути специфіку тієї епохи. Вони проливають світло на причини, механізм і наслідки організації штучного голоду в Україні.
Але поряд з цим існує ще одне унікальне джерело інформації про події того часу, яке допомагає осягнути голодомор у всій його різноманітності. Це – свідчення очевидців. Існує два види свідчень про голод 1932 – 1933 років. Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голодомор і пам`ятаютьусі його жахи. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію об`ємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікро історії, історії окремих людей, родин, сіл...
Зараз свідкам голодомору або ж особам, які чули про голодомор від своїх родичів, вже по 70 – 80 років. З кожним днем таких свідків, які на той час були маленькими дітьми стає все менше. З кожним днем ми втрачаємо свою живу історію... Найбільш актуальним завданням тепер видається зібрати ці свідчення і зберегти їх для майбутніх поколінь.
Федір Павлович Цимбал, с. Мала Комишуваха, 83 роки.
Коли розпочалася колективізація, місцеві колективісти оголосили: здати в колгосп одного вола. А в кого дві пари – забирати обидві, а господарів записати куркулями, вигнати з хати. А вже була зима...
Наш тато, щоб волів не розпаровувати, наторгував, напозичав грошей і купив вола, аби здати в колгосп. Привів вола пізно ввечері. А вранці прийшла комісія, забрала і цього, і ще двох наших волів. Вимели все до зернини. А в погребі за дверима стояла діжка з квашеними буряками. При відкритих дверях її не було видно. Так завдяки цим бурякам ми, шість душ, і вижили до 1933 року. А весною перейшли на бур`яни.
Любов Дмитрівна Руденко, 1927 р.н., с. Куньє.
Дуже важкі були 1932 – 1933 роки. Ми вижили, дякуючи корівці. Рвали буряк, листя з вишень, мама обдавала кип`ятком, добавляла якоїсь крупи і пекла матерженики –їх так називали.
Були якісь активісти, ходили по дворах, ширяли залізними прутами землю в хаті, в сараї, шукаючі захованого зерна. Цим активістам давали куркульські пусті хати тих, кого відправляли на Соловки. Забирали все: зерно, квасолю, картоплю, навіть діжечку сира і глечик масла. Забирали й одяг.
Пам`ятаю (воно у мене і зараз перед очима), як ми – малеча, побігли на кладовище. Туди привезли бричку мертвих чи напівживих чоловіків в одній білизні з лікарні і всіх вкидали у велику глибоку яму. Дехто ворушився, значить були ще живі. А наша сусідка положила на возик свого чоловіка, майже мертвого, і повезла на кладовище. Він був дуже хворий, худий – до завтра він помре, а хто ж яму копатиме... І його вкинули в ту ж велику яму.
Я живу в селі Куньє, прислана після закінчення педінституту в 1951 році. Недалеко від нашого подвір`я пагорб землі. Свекруха розказувала, що там жила жінка з маленькою донькою. Вони дуже голодували. І мати, втративши видно розум, зарізала свою донечку і з`їла. Але згодом і вона померла. Той пагорб, ті могили, ті немічні люди і зараз перед очима. Дай Боже, щоб нам, нашим дітям і онукам не довелося бачити таке.
Окремою історією є спогади моєї прабабусі Зінченко Олександри Олександрівни, 1924 р.н.
Свою прабабусю я майже не пам`ятаю, тому спогади я записую з переказів моєї мами. В часи голодомору вона (прабабуся) жила у селі Куньє. Голод там був страшний. Їсти доводилося все, що хоть трішечки нагадувало їжу. Їли мисики з цибулі (обрізки біля самого корінця), їх люди викидали разом з цибулинням. Ходили по домівках з двома молодшими братами, просили їсти. Іноді щось перепадало. Коли вдавалось десь роздобути мукички, варили ріденький кисіль з борошна і води. Сусідка їхня пекла хліб на колгосп, дати хліба не могла, а з жалю до дітей давала патьоки на формах. Сухі-пресухі, а пахли хлібом.
Навесні 1933 року голод став нестерпним. Час від часу зникали діти. Були такі люди, які крали дітей і їли їх. Від того ставало ще страшніше. А на весні знайома дала картоплі, малесенької, дрібнесенької, розміром як квасоля. Довго думали що з нею робити. Спочатку думали поїсти, а потім вирішили посадити, бо більше саджати було нічого.
Люди виживали як могли, якщо взагалі виживали. Багато померло, бо мисики з цибулі, засушені патьоки і жебрацтво не надто рятували. Ось таке обличчя мав голодомор 1932 – 1933 років для моєї прабабусі.
Безкорса Варвара Іванівна, 1918 р.н., с. Червоний Оскіл.
(Ці спогади записані зі слів мого батька. Йому бабуся часто розповідала про голодомор. А свідок голодомору моя прабабуся.)
Хотіли вбити Україну. Такий страшний був 33 рік. Люди падали на ходу. Мати в 1933 році померла, упала на дорозі і померла. Доводилось бачити, як на дорогах, подвір’ях, полях, де збирали мерзлий буряк, лежали мертві люди, багато тоді померло.
Важко було рятуватись. Ходили ночами зі скирд льон крали, мати молола цей льон і робила пишки. також їли мишей, лопухи, суріпку, кропиву. Нашу сім’ю рятував скотомогильник. Помре кінь у колгоспі з голоду, а батько примітять, як відвезуть, а вночі підуть до ями, одрубають конячі стегна і принесуть додому. Мама днів два-три вимочує у воді, щоб не пахло, а потім варили і їли.
Люди допомагали один одному. Бувало люди, які дуже вже голодували, зранку знаходили на порозі горщик з якоюсь їжею.
Дідко Олександра Дмитрівна, 1910 р.н., с. Куньє.
Жили ми з родиною в селі Куньє. У нашій сім’ї було п’ятеро дітей. Я – найстарша. Наймолодші брат і сестра загинули від голоду, бо були найменші і найслабші. Потім загинула мама а згодом і батько, залишились ми утрьох. Мені толі виповнилось 23 роки. Виживати було вкрай важко. Взимку можливо було знайти мерзлий бурячок чи картоплю, а навесні стало геть пусто. Село ставало схоже на примару. З кожним днем все більшало порожніх хат. На вулицях не було чутно дитячого гомону. Діти або повимирали, або лежать немічні, або батьки не відпускають гуляти, щоб їх не поїли. Ніде у сілі не було чутно як гавкають собаки чи нявкають коти – усіх поїли. А люди стали схожими на тіні.