А почалося все з того, що восени 32 року спочатку позабирали по селу зерно, а потім і овочі, і сушку, і хліб зі столу. Часом забирали і худобу.
Косяченко Марія Якимівна, 1928 р.н., с. Червоний Оскіл.
Хоча мені в 1933 році було тільки п’ять років, багато що вкарбувалось в мою дитячу пам’ять, а дещо пам’ятаю з розповідей моїх старших братів і сестер. Ще взимку 33 року почали голодувати, бо вся пшениця була забрана представниками влади, і не тільки пшениця, а навіть квасоля, горох. Батько, коли почали забирати пшеницю, частину посівного зерна встиг відвезти до старшої доньки, яка вийшла заміж в м. Ізюм і закопати на зберігання. Навесні, коли прийшов час сіяти, мати вже не підводилась, була дуже слабка. Батько обробив землю (у нас був кінь). Коли посіяв пшеницю, помер прямо в полі з голоду. В роті в нього знайшли полин, яким він намагався втамувати голод. Дітям було трохи легше, бо їх підгодовували заможніші сусіди. Мати померла влітку. Діждавшись, коли наросла молода картопля, мати наварила її і наїлась разом з молодшими дітьми. Діти залишились живі, а мати, шлунок якої вже не міг перетравлювати їжу, померла в муках.
З погляду в минуле розумію, що можна було з’їсти і посівну пшеницю, і посівну картоплю, і коня, і тільну корову, яка вже не доїлась і вижити всій сім’ї. Але такі люди, як мої батьки, які наживали це добро тяжкою працею, не могли зважитись на такий крок, а мали надію на краще.
Кучеренко Марія Федорівна, 1924 р. н.
Маленька я була, всього 8 років. З осені одібрали майже все, але дещо вдалося приховати. Почалася весна. Де що було – все скінчилось. Ні запасів не залишилось, ні сил щось добути їстівне.
Почали обробляти поля. Для людей, що працювали в полі, варили якусь баланду, а дітям – і не підходь. Їсти хотілось нестерпно. Так ми з сестрою траву рвали і їли, а іноді повзали з ножичками за огород, колоски різати. Це було заборонено, карали за це суворо, а що робити, повзали, навіть вітру боялися. Колоски ті ще зовсім молоді, не вибивалися, так ми їх сушили, перетирали і пекли з них коржики. Не можна назвати їх смачними, але вибору не було, їли. Потім нестерпно болів живіт.
Вощана Федора Андріївна, 1929 р. н.
Не було тоді такого голоду як кажуть. Не було! Можливо я і помиляюсь і нашій сім’ї пощастило. Звичайно, вишуканих страв не було, але у нас вдома ніхто не помер. Мій батько був головою колгоспу. Нам щодня давали молоко і хліб. Та і не відбирали восени так багато, як розповідають. Я ходила в колгоспний дитячий садок. Голод, можливо, не всіх зачепив. Жили ми в селі Червоний Оскіл, а він від голоду не надто постраждав. Може підводить дитяча пам’ять, а може просто пощастило. Голодомор 1932 – 1933 року ми не відчули повною мірою.
Сухомлин Ольга Сергіївна, 1924 р. н.
Під час голодомору ми жили у місті Ізюмі, на Пісках, а на вул. Михайлівській жила моя тітка. Ми часто ходили до неї і бачили як на вулиці Комсомольській гинуло багато людей. Вони плакали, благали про допомогу. А ми і допомогти не могли, бо самі не жили – виживали.
У нашій родині ніхто не загинув. Боролися за життя як могли. Мама давала мені коробочку і я йшла просити до церкви. Рідко, а щось давали.
Пайок отримували, троє робочих було. Мама багатенька була. Ми швейну машинку, срібні ложечки здавали в комісійну крамницю за висівки. Так і виживали.
Павленко Катерина Степанівна, 1920 р. н., с. Чистоводівка.
Было в нашей семье 5 девочек и 2 хлопцев. Хлеба имели не много, но и тот отец скрыл в хлеве на посев. А тут начали ходить по домам бригады. Дошла и к нам очередь. Бригадники завалились в дом и сказали отцу: «Есть хлеб спрятанный – то признавайся, потому что когда найдём, заберём весь до зерна». Семья большая, мы все плачем, просим. Отец отвечает: «Есть немного ячменя на посев». Когда отец показал, где в хлеве яма и там немного ячменя, а на чердаке немного пшеницы, то они забрали всё и чердак веником замели. Начался голод.
Ходили где в какую рощу, какие-то ягоды искали, а людей-то больше, чем ягод. Ничего не было. Траву и ту все сорвали, что здесь говорить, люди каждый день умирали. А у нас-то семья большая и начали расходиться. Старшую сестру забрали родственники на шахту. Маленькую сестрёнку Варю отнесла мама и покинула около детского дома в г. Изюм. Потом и меня отвезли к сестре в Донбасс. Сестра Параска умерла в доме, а Дмитрий 1912 года рождения, ушёл из дома куда-то, что и до сих пор не знаю где он. А мать и отец умерли дома от голода».
Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня...
Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.
Факти допоможуть кожному зробити власні висновки про події початку 30-х років на Україні, що були довго огорнуті мороком мовчання і забуття.
За умов навмисного приховання людських втрат встановити точну кількість жертв голоду – геноциду 1932- 1933 рр. надзвичайно важко, тим більше, що результати Всесоюзного перепису населення, проведеного в 1937 році, були повністю знищені, а їх учасники – репресовані. І все ж, завдяки уважному вивченню побічних матеріалів, вдалося встановити, що Україна під час голодомору 1932-1933 років втратила від 5 до 9 млн. своїх жителів.
Скільки жертв голоду мала Харківська область, досі не встановлено. Відомо лише, що за 3 місяці 1933 року тут померло голодною смертю понад 600 тисяч чоловік.
Харківська область мала служити взірцем колективізації. Їй же дістається і сумна доля стати центром голоду в Україні.
Для ілюстрації сказаного наведемо приклади заповнення паперів РАГСом в 1933 році по Ізюмському району по смертності населення: 1929 р. – 801 чоловік; 1930 р. – 900; 1931 р. – 633; 1932 р. – 610; 1933 р. – 2389; 1934 р. – 533; 1935 р. – 455; 1936 р. – 513 чоловік. По Ізюму: 1929 р. – 276 чоловік; 1930 р. – 389; 1931 р. – 379; 1932 р. – 382; 1933 р. – 704; 1934 р. – 358; 1935 р. – 331; 1936 р. – 357 чоловік.
Думається, не за власною ініціативою РАГСи тут дружно і старанно затушовували наслідки голодомору.
Прагнучи до замовчування масової загибелі людей, голодного мору, уряд СРСР в 1934 році передав відділи запису громадського стану у віддання НКВС, а статистичні дані про природний рух населення повністю засекретив.
У цьому зв`язку слід додати, що в кінці 1932 року перестали виписувати свідоцтва про смерть.
Лікарі як державні службовці за владними вказівками таж старанно приховували дійсні причини смерті заморених голодом людей. Їм також заборонялося надавати медичну допомогу селянам, котрі нелегально перебували в містах, тобто шукала порятунку від голодної смерті.
Якщо зіставити динаміку лише зафіксованих у районі смертей з сумою загальних втрат у роки колективізації, то не дорахуємось щонайменше 95 тисяч чоловік.
В таких селах як Велика Комишуваха після голодомору 1933 р. залишилося менше ніж 600 жителів (а було більше 7 тисяч людей). Таке ж становище було і в Бражківці, і в інших селах району.
Одні селяни, що були не в силах прийняти новий порядок, продавали майно, кидали хати, землю й виїздили в місто, на шахти Донбасу, часто – за межі України. Інші в пошуках їжі та роботи розбрідалися хто куди й нерідко гинули безіменними на залізничних вокзалах і станціях, на вулицях міст.
Навесні та влітку 1932 року почався масовий вихід селян з колгоспів. В умовах, що склалися, колгоспники, аби вижити, змушені були приховувати від обліку справжні розміри врожаю.
Як згадують очевидці, заради шматочка хліба напівзбожевілі від голоду селяни йшли на будь-який злочин – пограбування, вбивство, мародерство.
Ставлення до селян як до людей другого сорту, котрі були підневільними й абсолютно безправними, з 30-х років стало нормою для радянського способу життя. Колективізація продовжувала свої „чорні жнива”.
Президент Європарламенту закликає народи пам`ятати про голодомор в Україні 1932 – 1933 років. „Сьогодні ми знаємо, що голод, відомий як голодомор, справді був страшним злочином проти людства,” – наголошує Ханс–Герт Пьоттеринг у поширеній заяві. У ній стверджується, що масове знищення людей було цинічно і жорстоко сплановано сталінським режимом для проведення політики колективізації проти волі сільського населення країни. „Кожен з нас повинен закарбувати голодомор у нашій пам`яті”.
Смерть у вікна зазирала. Такі слова можна ще й зараз почути від стареньких людей, які були свідками тих трагедій, яким важко згадувати пережиті трагічні 1932 – 1933 роки. В цьому році минає 75 років від чорних днів голодомору, організованого і спрямованого проти українського селянства. Дуже мало залишилось свідків тих трагічних подій. Тим важливіше збирати до купи їхні живі свідчення, аби не забулось пережите. Ні, це потрібно не для історії – це потрібно для майбутнього, щоб вже ніколи не допустити повторення трагедій минулого.
1. Колективізація і голод на Україні 1932 – 1933: Зб. документів і матеріалів. К. 1993.
2. Упокорення голодом: Зб. док. К. 1993.
3. Кульчицький С.В.. Голод – геноцид 1932 – 1933 років в Україні. К. 2006.
4. Столиця відчаю. Голодомор 1932 – 1933 років на Харківщині вустами очевидців. Свідчення, коментарі. Х. 2006.
5. Кульчицький С.В. Голод 1932 – 1933 в Україні як геноцид. Нац. акад. наук України. Ін-т історії України. 2005.-220 с.
6. Голод 1932 – 1933рр. в Україні: причини та наслідки. К.: Наук. думка, 2003. - 887с.
7. Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні 1932 – 1933. К.: Україна, 2003, -350с.
8. Солоненко М.Ф. Виконуючи заповіти моїх мордованих голодомором земляків. Х. 1999, 16с.
9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. К.: Либідь, 1993, -397с.
10. Король В. Трагедія голоду 1932 –1933 років: погляд з відстані часу. Історія в школі. 2003 № 11-12.
11. Дяченко М. Т. Ізюм. – Х., 1963.
12. Боротьба трудящих Ізюмини за побудову фунда-менту соціалістичної економіки – Харків, 1955.
13. Падалка С., Панченко П., Теплоухова Н., Турчанко Ф. Хрестоматія з новітньої історії України (1917 – 1945 рр.). – К., 1998.
14. Колективізація та голод на Україні. Збірка документів і матеріалів.-К. – 1992.
15. І. Масенко. Лист до редакції//Обрії Ізюмини. – 2006. – 19 вересня.
16. Обрії Ізюмщини. – 2003. – 22 листопада.
17. Обрії Ізюмщини. – 2006. – 24 листопада.