У ході переговорів в 1866–1867 роках стало очевидним, що Росія не може розраховувати на підтримку Франції. Горчаков дійшов до висновку, що «серйозна і тісна згода з Пруссією є найкраща комбінація, якщо не єдина».
У серпні 1866 року з Берліна до Петербургу приїхав генерал Е. Мантейфель, довірена особу Вільгельма I. В ході бесіди з ним була досягнута усна домовленість про те, що Пруссія підтримає вимоги Росії про відміну найважчої статі Паризького трактату. Замість Горчаков пообіцяв дотримуватися доброзичливою нейтралітету під час об'єднання Німеччини. В 1868 році послідувала усна угода, що фактично мала силу договору.
Горчаков був прихильником обережних дій. Він вважав, наприклад, що на Сході слід займати «оборонну позицію»: «морально керувати рухом» на Балканах, «попереджати кровопролитні битви і усякий релігійний фанатизм». Горчаков наказував дипломатам не «втягувати Росію в ускладнення, які можуть перешкодити нашій внутрішній роботі».
Проте «оборонна» тактика Горчакова зустрічала протидію у так званої національної партії, яку очолювали військовий міністр Мілютін і посол в Стамбулі Ігнатьєв. Вони закликали до активних дій на Близькому Сході, в Центральній Азії, на Далекому Сході. Горчаков погодився з їх доводами про допустимість військового наступу в Середній Азії. Саме при Горчакові в основному здійснилося приєднання до Росії Середньої Азії.
Свого штабу або мозкового центру в міністерстві в Горчакова не існувало, в цьому була і сила його, і слабкість: наявність концепційного мислення, з одного боку, замкнутість і честолюбство, що переходило в пихатість – з іншою. В свої «товариші» в пору розквіту він вибирав осіб малопомітних, на зразок В.І. Вестмана. Здатним виконавцем його визначили виступав старший радник барон А.Г. Жоміні, умілий складач нот і депеш. Наголошуючи на властивій князю звичці до самомилування, великий прихильник його таланту Ф.І. Тютчев у вузькому крузі іменував його «Нарцисом власної чорнильниці».
У червні 1867 р. виконалося півстоліття служіння Горчакова на дипломатичному терені. Імператор подарував йому вищий чин державного канцлера. У пресі з'явилися утішні відгуки. М.Н. Катков писав в газеті «Московські відомості»: «Приклад князя Горчакова краще всього свідчить, що національна політика нічого спільного не має з так званим квасним патріотизмом… Сила її полягає в жвавому розумі, заповненому почуттям народної честі і користі».
Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені. Проведення реформ він іменував «основою основ політики». В свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду смикання в міжнародних справах: «Гарячкове хвилювання, – стверджував він, – не до обличчя здорової нації, рівно як і лукава спритність негідна народу, перед яким відкривається майбутнє». Неабиякою мірою його зусиллями вдалося перекинути систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р. «За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший», – відзначав в лекції про Горчакова академік Е.М. Прімаков.
На своєму довгому життєвому шляху Горчаков пізнав славу і шану, образу і гіркоту, хвалу шанувальників, зіткнення з опонентами, нападки заздрісників і наговори наклепників. Найсвітліший князь, останній державний канцлер імперії, кавалер безлічі вітчизняних і іноземних орденів.
Таким, чином, О.М. Горчаков створив власну концепцію та стратегію зовнішньополітичного курсу Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Вона характеризується принципами стриманості та обережності. Головними цілями були скасування статей Паризького трактату 1856 р. та Балканське питання.
3. Основні напрями російської дипломатії в період канцлерства О.М. Горчакова
3.1 Польське питання в політиці О.М. Горчакова
Значну роль відіграв Горчаков у вирішенні польського питання, яке могло б послабити позиції Росії на міжнародній арені. Іскрою, що привела до повстання, став примусовий набір рекрутів в армію. 10 січня 1863 р. Центральний національний комітет призвав до повстання. Його маніфест був звернений до народів «Польщі, Литви і Русі», тобто із самого початку мислилося відновлення Речі Посполитої у межах 1772 р. з входженням в неї українських і білоруських земель. Другим вразливим місцем руху з'явилася надто помірна аграрна програма, що не позбавляла селян від малоземелля. Ударною силою повстання виступало шляхетство і досить широкі маси міського населення.
На плечі Горчакова лягла тяжка і невдячна задача – перешкодити переростанню неминучого «дипломатичного походу проти Росії», за словами Татіщева, в щось більш неприємне – розрив відносин з заступниками Польщі, морську блокаду, а то і війну.
Наполеон III усвідомлював, що для успіху будь-якої його комбінації потрібен, як мінімум, доброзичливий нейтралітет самодержавства. Вже в 1861 р. до Парижа спрямувалися ходаки з Варшави. І тоді ж Наполеон в приватній бесіді, але так, щоб почули все, відзначив: «Ці поляки непоправні і божевільні палії, їх мрії не повинні давати приводу для порушення спокою Європи. Я дорожу добрим відношенням з Росією».
Іншою була реакція в Берліні, де побоювалися поширення хвилювань на «своїх» поляків. Недавно призначений міністром-президентом Отто фон Бісмарк ясно і чітко сформулював прусську точку зору: «Незалежність Польщі рівнозначна могутній французькій армії на Віслі… Ми не могли б захищати Рейн, якби за плечима у себе мали Польщу».
Вільгельм вирішив спрямувати до Варшави до великого князя Костянтина Миколайовича посланця, щоб розвідати істинний стан речей. Бісмарк змінив маршрут і перетворив інформаційну місію на політичну. Королівський ад'ютант Г. Альвенслебен поїхав до Петербургу із завданням привезти папір про співпрацю двох дворів в придушенні повстання.
Прямо з петербурзького вокзалу Альвенслебен приїхав до Зимового палацу на бесіду віч-на-віч з царем. Не випадково, мабуть, Горчаков на аудієнції був відсутній, йому залишалося лише оформити досягнуту домовленість, яку він вважав непотрібною і шкідливою, тому що конвенція переводила повстання з внутрішньої справи Росії в розряд міжнародних і, отже, створювала грунт для іноземного втручання. Він не сумнівався, що Бісмарк постарається представити конвенцію як заклик до Пруссії про допомогу, і світ дійде висновку про безсилля самодержавства навести лад у себе удома.
Горчаков зустрів Альвенслебена ввічливо-холодно, але зірвати підписання конвенції 27 січня 1863 р. не міг і не смів. Він спробував вихолостити найшкідливіший її пункт – про можливість переходу кордону російськими і прусськими військами для переслідування повстанців за рішенням місцевих властей – вже більш явного втручання в російські справи і представити було важко.
Слух про можливість прусського вторгнення до Польщі сполохнув сент-джемський і тюільрійський кабінети. Глава Форин-офісу лорд Джон Рассел наставляв французів: «Не можна довше мовчати, не можна допустити, щоб Росія ще раз розтерзала Польщу». Лондон перейшов до прямої дії. 2 березня Д. Рассел звернувся до Петербургу з грізною нотою, вимагаючи проведення в Польщі амністії і повернення їй прав, що дарували Олександром I ніби у виконання рішень Віденського конгресу.
У квітні Великобританія, Франція і Австрія виступили в Петербурзі з нотою, вимагаючи припинити репресії і повернути полякам світ «на міцних підставах». Демарш отримав моральну підтримку Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, Данія і навіть Високої Порти. Дипломатична інтервенція поставила самодержавство в надто важке положення – змиритися, з'явитися на суд «Європи» з повинною головою значило розлучитися з рангом великої держави, звести нанівець всі зусилля Горчакова зовні і розгубити авторитет усередині країни. Відкинути демарш, тоді що ж – війна?
Горчаков в загрозу війни не вірив. На Паску він умовив імператора видати маніфест про амністію; на цю останню акцію «партії миру» в російських вищих сферах повстанці не відреагували, і цар визнав свої «милості» вичерпаними. До Литви був призначений жорстокий каратель М.Н. Муравйов, до Польщі на зміну «м'якому» Костянтину Миколайовичу прибув Ф.Ф. Берг. Горчакову довелося займатися неприємною справою дипломатичного прикриття розправ. Повстання він приписав «постійним підстриганням космополітичній революції» і виражав згоду на «дружній обмін думками» щодо заспокоєння Польщі. Віце-канцлер звів справу до нескінченної паперової тяганини.
8 травня Рассел в палаті лордів відмежувався від призвідників війни. до яких його, як виявилося, помилково зараховували: «Що за Польщу ви бажаєте відновити? Чи повинні ми включати в неї Познань і Галіцию? Якщо тато викличемо опір Пруссії і Австрії, і що ж тоді – європейська війна?». Ніщо не може бути більш чуже намірам уряду її величності, воно «обмежиться уявленнями, яких вимагає від нього гідність Англії», – заявив глава Форин-офісу.
15 червня три посли вручили Горчакову ноти ідентичного змісту з вимогою повної амністії і широкої автономії для Польського королівства, встановлення в ньому національного правління.