Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від козацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.
Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянських господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.
Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення. Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, "новими" статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.
За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.
У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі та загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.
Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військової служби за власний кошт.
Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.
Після визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.
Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.
У 1783 р. царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.
Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.
Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII - протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.
У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.
Висновки
1. Козацтво виникло у XV ст. на території, що носила назву Дике поле.
2. В основу устрою Запорізької Січі покладався слідуючий принцип: козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.
3. Господарство запорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. На початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі набуло високого розвитку хутірське господарство
4. Козацька власність визначалась як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність. Обидві форми власності не протистояли одна одній, а співіснували.
5. Але згодом ситуація змінилась. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.
Список літератури
1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: Основа, 1991. – 256с.
2. Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування: 1734-1775 рр. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 421с.
3. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К: Вища школа, 1994. – 539с.
4. Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К.: Держполітвидав України, 1954. – 87с.
5. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 512с.
6. Жуковський А. Нариси історії України. – Львів, 1992. – 230с.
7. Історія України: навчальний посібник. – К.: Альтернативи, 1997. – 423с.
8. Рибалка І.К. Історія України: Ч1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття. – Х.: Основа, 1995. – 446с.
9. Субтельний А. Україна: історія. – 2-е видання – К.: Либедь, 1992. – 509с.
10. Щербак В.О, Українське козацтво: формування соціального стану: друга половина XV - середина XVIII ст. – К.: КМ Академія, 2000. – 296с.