Поступово активізувалася політика щодо обмеження місцевого самоврядування козацької старшини. Так, у 1719 р. усі судові та кримінальні справи на Слобожанщині були вилучені із компетенції полковників і передані у відання Білгородської провінціальної канцелярії Київської губернії. За козаками залишалося право оскаржувати рішення полкової старшини білгородському воєводі, а дії останнього – у Курський надвірний суд. Від того часу полковників та сотників слобідських козацьких полків затверджували, а то й просто призначали царські урядовці. 17 лютого 1723 року був оголошений царський указ про обов’язкове призначення полковниками слобідських козацьких полків росіян. Указом від 23 грудня 1732 р. слобідські полковники та старшина були значно обмежені у військовому керівництві полками. У процесі реформи слобідські полковники залучались до діяльності комісії не так часто, маючи до того лише право дорадчого голосу. Зазнала змін і система місцевого управління. Полкові ратуші, які виникли одночасно з утворенням полків, указами від 1733 і 1734 рр. перейменовувались у канцелярії. Останнім надавались права і функції канцелярій провінцій російських губерній. Усі справи полкові канцелярії вирішували на підставі загальнодержавних законів і царських указів. Судочинство в полках здійснювалось на підставі російського законодавства.
З середини ХVIІІ ст. посилюється прагнення самодержавства уніфікувати систему управління в напрямку поширення загальноімперських порядків. Свого завершення ця політика досягла за царювання Катерини ІІ.
Основи політики щодо України Катерина ІІ виклала у таємній інструкції генерал – прокуророві Сенату (1764 р.). На території п’яти Слобідських полків було утворено Слобідсько – Українську губернію. Вона поділялась на п’ять провінцій – Ізюмську, Охтирську, Острогозьку і Харківську. Губернським центром став Харків, а Охтирка, Суми Ізюм і Острогозьк – провінціальними містами. Решта міст і містечок відносилася до катерогії військових слобід. Губернська канцелярія стала головним органом управління. Слобідські полки розформовувались. Замість них створювались регулярні Харківський уланський, Сумський , Острогозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки.
Нових змін адміністративний та військовий устрій Слобожанщини зазнав у 80-х роках ХVIІІ ст. У грудні 1780 р. Слобідсько - Українська губернія була ліквідована, а замість неї створено Харківське намісництво. Поділ на провінції скасовувався. Намісництво складалося з 15 повітів. Місцеве управління реорганізоване на підставі загальноросійського “Учреждения для управления губерниями” (1775 р.) У губернських містах створювалися намісницькі правління, судові палати з кримінальних і цивільних справ, верхній земський суд , нижня і верхня розправи, губернський магістрат тощо.
Наприкінці 1796 року Харківське намісництво знову перетворено в Слобідсько – Українську губернію. Але по суті це істотно не змінило загальну систему управління.
Таким чином, на початку ХІХ ст. всі територіально – адміністративні відмінності між Слобожанщиною і російськими частинами імперії зникли. Країни була поділена на губернії з однотипною управлінською структурою.
Територія Слобідської України з давніх часів була складовою частиною східно – слов’янських земель, які зазнали спустошення під час монголо – татарської навали.
У ХІV – XV ст. відбувається процес становлення і розвитку російської централізованої держави. Цей процес характеризується боротьбою з монголо – татарами, іншими народами Європи й Азії.
Проте, український народ , терплячи гніт Речі Посполитої і ведучи боротьбу з Кримським ханством і Туреччиною, змушений шукати сприятливі умови для життя в південних степах Московської держави. Переселяючись у Дике Поле , вихідці з Правобережної і Лівобережної України знаходили розуміння з боку Московського уряду, який, був зацікавлений в освоєнні цих територій . Не в останню чергу це було зумовлено необхідністю несення військової , прикордонної служби.
Важлива державна функція , яку виконували переселенці охороняючи південні рубежі Московщини , спричинила і особливий державно – правовий статус населення. Царський уряд перетворив Слобідську Україну в одну з складових частин імперії.
Протягом другої половини ХVII та ХVIIІ ст. на Україні поглиблюється спеціалізація окремих галузей промисловості , виникають нові самостійні професії. Одночасно з процесом спеціалізації, в промисловості спостерігалася подальша товаризація виробництва, коли дедалі більше продукції окремих виробників надходило на ринок. Виникали промислові села і містечка, господарське життя яких цілком підпорядковувалось вимогам ринку . У досліджуваний період в Україні тривав процес становлення товарного обміну . Про це свідчило неухильне зростання таких періодичних форм організації внутрішньої торгівлі як ярмарки, торги і базари, а також постійна торгівля, зміцнення торговельних зв’язків між українськими землями, а також із зарубіжжям. Таким чином, у другій половині ХVII та протягом ХVIIІ століття на території Слобідської України відбуваються значні зрушення в аграрних відносинах, промисловому виробництві , торгівлі. Визначальним наслідком соціально – економічних процесів зазначеного періоду було формування економічної спільності всього українського народу, чому не в змозі були перешкодити ані державні кордони між Слобідською , Лівобережною і Правобережною Україною , ані відмінності у державно – правовому устрої цих регіонів.
3. Ліквідація автономного устрою України. Гайдамацький рух. Коліївщина
На Лівобережній і Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. продовжували панувати феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сільське господарство. Успішніше розвивалося землеробство на родючих чорноземних ґрунтах у південній і степовій частині України. Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. У деяких фільварках пшениця займала 30% озимих. На Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню жита, на півдні — пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав з кожним роком. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу.
Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на розвитку торгівлі, що пожвавилася, головним чином, завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін.
Розвивалися міста як центри економічного, політичного й культурного життя, що свідчило про формування національного ринку. Наприкінці XVIII ст. кількість поселень міського типу досягла 200. Все це свідчило про формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, про розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичних відносин. Проводячи колонізаторську політику, царський уряд здійснював дальші кроки щодо ліквідації автономії України. На перешкоді цій політиці стояв останній гетьман України Кирило Розумовський (1750—1764 рр.), якому в тих умовах вдалося провести судову реформу, розпочати удосконалення козацького війська, обмежити свавілля царських чиновників.
За наполяганням Катерини II, (1762—1796 рр.) Розумовський був змушений зректися гетьманства в листопаді 1764 р. нову була введена Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором П. Румянцевим. Колегія в 1765—1767 рр. провела перепис населення і господарств для збільшення зборів було відмінене кріпосне право.
Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті.
Об'єднаними силами Росія та Польща придушили повстання, а тисячі повстанців і сам Гонта були страчені у Польщі. Залізняка і чимало його спільників заслали до Сибіру. Повстання 1768 р. завдали ще одного удару по прогнилому режиму, який існував у Польщі на крові, і відіграло значну роль в утвердженні велелюбних традицій українського народу. .
Значний вплив на визвольну боротьбу українського народу мала і селянська війна 1773— 1775-рр. під проводом О. Пугачова, в якій брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолили українські отамани В. Журба, С. Черкашин та інші.
З 1789-го по 1793-й рр. тривав виступ селян в с. Турбаях, що раніше входило до Миргородського полку і вважалося рільним. Коли село продали панам Базилевським, які запровадили панщину, селяни повбивали панів І повстали. Царизм жорстоко розправився з повстанцями, понад 100 сейм було покарано батогами і вислано до Сибіру.
Подальша колонізаторська політика царизму активізувала боротьбу народних .мас проти поневолювачів. У 1754 відбулося повстання в районі Житомира, в 1757 р.— у Немирові й Умані, 1761 р.— у Лисянці, 1764 р.— у Вінниці.
У 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв про зрівняння в правах католиків з прибічниками інших віросповідань і заборону смертної кари для селян. Це викликало виступ шляхти, яка оголосила в м. Барі конфедерацію. Збройне повстання проти уряду було придушене владою. Намагання шляхти не допустити прогресивних реформ, посилити панування католицизму й уніатства привело до повстання у 1768 народних мас, організаторами якого були православні священники на чолі з ігуменом Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворським і послушником цього ж монастиря козаком Максимом Залізняком. В урочищі Холодний Яр зібралося велике військо і почало війну з панством та євреями-орендарями.
Гайдамацький рух, який увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова «колій», що означає повстанець),охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.
У червні повстанці, до яких приєднався сотник надвірного війська Потоцьких Іван Гонта, штурмом взяли Умань і розправилися із шляхтою. Повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а І. Гонту — полковником і князем уманським. У червні-липни Правобережжі діяло ЗО повстанських загонів, які на захопленій території створювали свої органи управління.
Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті. Об'єднаними силами Росія та Польща придушили повстання, а тисячі повстанців і сам Гонта були страчені у Польщі. Залізняка і чимало його спільників заслали до Сибіру.