Судова реформа. Судова реформа Діоклетіана зробила корінні зміни в судоустрої. Розбір кримінальних справ від постійних комісій перейшов спочатку до Сенату, а потім до імператора і його чиновників.
У пригороді Рима карна юрисдикція перебувала у віданні перфекта міста, в Італії - перфекта преторія, а в провінціях - намісників по керуванню провінціями. Після реформ Діоклетіана в провінціях карне судочинство вели ректори. Крім того, були судді по справах про нічні пожежі й по справах про постачання продовольством. Останнім давалося право виносити в деяких випадках смертні вироки.
Розбір цивільних справ у зв'язку з поширенням екстраординарного процесу перейшов до імператорських чиновників. Реформа Діоклетіана завершила процес витиснення формулярного процесу екстраординарним. Оскільки зникало розходження між імператорськими й сенатськими провінціями, вся територія Римської держави перебувала під керуванням імператорів і їхніх чиновників. У Римі судова влада перейшла від преторів до міського перфекта. В 294 році Діоклетіан видав указ, у якому правителям провінцій пропонувалося вирішувати справи самим і тільки в крайніх випадках передавати на рішення приватних суддів.
Також з'явилися нові магістрати для розбору цивільних справ по справах про опіках, аліментах і т.д.1
Відношення до традиційної римської релігії. У політичній системі, установленої Діоклетіаном, релігійному питанню приділялася велика увага. Діоклетіан подібно Августу виступив у якості встановлення старої римської релігії, але разом з тим, подібно тому, як це було в східних монархіях, було підкреслене божественне походження імператорської влади. Традиційному римському культу приділялася знову велика увага. Відомий пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрічав з боку християнської церкви, але й цей опір придушувався.2
Реформи Костянтина. Якщо в області релігійної політики Костянтин ішов іншим шляхом, чим Діоклетіан, то в області соціальної й політичної він розвивав систему реформ, основи якої були закладені Діоклетіаном.
Відділення цивільної влади від військової. Зберігаючи адміністративний поділ імперії, уведене Діоклетіаном (на діоцези й провінції), Костянтин поставив над діоцезами чотири префектури: Схід, Іллірію, Італію й Галлію. Префектурами управляли перфекти Преторія, яким підкорялися вікарії діоцезів, а нижче їх стояли praesides провінції.
При Костянтині цивільна влада була остаточно відділена від військової; При ньому ж була завершена й реформа армії: розподіл військ на прикордонні частини й рухливу армію. Замість преторіанської гвардії, зменшеної в числі при Діоклетіані, з'являються особливі палацові частини.
Покріпачення куріалів. Послідовне проведення фіскальної політики привело до покріпачення станів. Едиктами 316 і 325 р. вищому стану міського населення - куріалам - заборонялося залишати те місто, де вони народилися. Ні постанови міської ради, ні розпорядження імператора не могли звільнити їх від муніципальних повинностей. Не могла позбавити їх від цього і яка - або військова або цивільна посада. Обов'язку куріалів зробилися спадкоємною повинністю[13].
Покріпачення колонів і ремісників. Імператорська конституція 332р. забороняла перехід колонів з одного маєтку в інше; власник, у якого буде знайдений чужий колон, повинен був повернути його старому хазяїнові, крім того, повинен був заплатити податі, що належали з колона. Тривало при Костянтині й прикріплення ремісників до їхніх колегій. Так, в 317 р. було видане розпорядження, у якому говорилося, що «майстрам монетного двору варто назавжди залишатися у своєму стані, і від цього стану їх не звільняють привілеї, пов'язані з яким - або положенням».
Заснування нової столиці. Ще при Діоклетіані місто Рим втратило колишнє значення. Костянтин побудував (в 330 р.) нову столицю на місці грецької колонії Візантії. Нова столиця була названа ім'ям засновника – Константинополем.[14]
Відношення до релігії. При Костянтині відбулася важлива історична подія: визнання за християнством і християнською церквою рівноправності з державним язичним культом (Міланський едикт 313 р.).
При приємниках Костянтина християнство ставати державною релігією. Християнська церква, з якої деякі попередні імператори (у тому числі й Діоклетіан) вели боротьбу, виросла в потужну ідеологічну й економічну силу, із чим не можна було не вважатися.
Великого значення набуває церковна організація. Органами церковного управління є єпископи, обрані громадами. Вони не тільки управляють справами й майном цих громад, але навіть одержують деяку судову владу над паствою.
Костянтин багато в чому був продовжувачем Діоклетіана, але більше рішучим і сміливим. У Костянтина не було того римського консерватизму, який властивий був Діоклетіану. Він управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись із усіма, хто стояв на шляху. Проте, вдячна християнська церква оголосила Костянтина, що прийняв хрещення перед самою смертю, святим і рівноапостольним.
Державний лад у період домінанта. Реформи, проведені Діоклетіаном і Костянтином, привели до зміни державного ладу.
Встановлення абсолютної монархії спричинило, насамперед падіння сенату. Цьому не мало сприяло перенесення столиці в Константинополь і установу другого, Константинопольського, сенату, внаслідок чого обидва сенати опустилися до ступеня простих міських рад. Від колишнього загальнодержавного значення в сенату залишається тільки одна порожня форма: а) сенату повідомляються нові закони для відомості; б) сенату поручається іноді розслідування кримінальних справ; в) de jure сенату належить обрання нового імператора. Хоча, це право зводитися до санкціонування того, хто був уже або призначений як цезар, або проголошений військом.
Одночасно з падінням сенату відбувається подальше падіння старих республіканських магістратур. Вони продовжують ще існувати як почесні реліквії минулого, але вже ніякої участі в державному управлінні не приймають: консули головують у сенаті, претори завідують із доручення імператора деякими спеціальними справами (наприклад, опікунськими), інші існують тільки як почесні звання.
Все активне державне керування перебуває в руках імператорських чиновників, система яких розростається в складний бюрократичний механізм і піддається більше точної регламентації. Різко проводиться поділ посад на придворні, цивільні й військові; у кожній галузі утвориться певна ієрархічна градація. Причому кожному щаблу цих сходів відповідає особливий титул; кожному чиновникові призначається певне жалування - відповідно титулу й рангу[15].
При особі імператора перебуває державна рада, що називається тепер consistorium principis. За пропозицією імператора, він обговорює всякі питання законодавства й управління; у ньому ж розбираються й всі судові справи, що сходять в інстанційному порядку до імператора.
При дворі створюються групи різних придворних чиновників, що виконують у той же час функції органів центрального керування. Найбільш важливими з них є: завідувач царським палацом, начальник особистої канцелярії імператора й разом з тим завідувач особистим складом чиновництва, завідувач державною скарбницею й фінансами, завідувач засобами, призначеними на зміст двору й ін.
Потім іде ряд чиновників для керування столицями й провінціями, на чолі кожної столиці стоїть praefectus urbi, у руках якого зосереджує вся адміністративна й судова влада в столиці. Його найближчим загальним помічником є vicarius, а потім спеціальними - praefectus vigilum, praefectus annonae і маса нижчих чинів.
Що стосується місцевого керування, то вся територія піддається в цьому періоді новому адміністративному поділу. Кожна половина імперії ділиться на дві префектури: Східна половина - на префектури Східну (Фракія, Мала Азія і Єгипет) і Іллірійську (Балканський півострів), Західна половина - на префектури Італійську (Італія й Африка) і Гальську (Галлія й Іспанія). На чолі кожної префектури у вигляді її загального начальника стоїть praefectus praetorio. Кожна префектура ділиться на діоцези, на чолі яких стоять vicarii, і нарешті діоцези діляться на провінції, якими управляють rectores. Провінції є основними клітинками цього адміністративного подолу, а правителі провінцій стають по цьому першою адміністративною й судовою інстанцією. У цьому розподілі провінції вже втратили своє попереднє історичне й національне значення: вони тільки штучні територіальні одиниці.
Біля кожного чиновника групується штат його нижчих службовців і його канцелярія.
Провінції у свою чергу складаються з більш дрібних одиниць - громад, або civitates. Ці громади у своїх внутрішніх справах користуються відомою самостійністю, хоча й під сильним контролем уряду. Органами місцевого, общинного самоврядування є й тепер місцевий сенат, і виборні муніципальні магістрати. В обов'язку цих місцевих органів, головним чином декуріонів, входить насамперед турбота про виконання громадою загальнодержавних повинностей - доставляння належної кількості рекрутів, стягнення державних податей і т.д.
З посиленням податкового тягаря й із загальним економічним занепадом країни така відповідальність робиться дуже важкої, і місцева аристократія починає ухилятися від обов'язку декуріонів. Щоб залучити до неї, уряд змушений давати декуріонам різні станові й почесні переваги. Але й це не допомагає, і тоді уряд приходить до примусової організації стану декуріонів, причому всякі спроби вийти з нього або ухилитися від несення покладеного на нього державного обов'язку карають різними покараннями.
Урядовий контроль над місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливого defensor civitatis. В особі цього чиновника імператори хотіли дати найбіднішому населенню особливого захисника їхніх інтересів у боротьбі з більше багатими й більше сильними, але на практиці ця ідеалістична функція не здійснилася, і defensor civitatis перетворився в суддю по дрібних справах.