Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю — зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєт-ностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Менші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Ніжинського полку на початку XVIIIст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50— 80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» — 4.
Розширювалися посіви під технічні культури. Коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започатковувалася спеціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних мануфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.
Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби.
На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдавської, перської та «рибин-ської» порід. Меншою кількістю живності володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, ЗО, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 20 і 26, Роман Сахно з Деркачів — 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині — 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшини, шляхти, заможних козаків і селян.
Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства доставлялося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. Не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор'ї та Криму.
У складних умовах перебувало сільське господарство правобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала домінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції земельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти.
Скорочення чисельності селянства негативно позначалося на рівні розвитку продуктивних сип. Але незважаючи на всі труднощі, селяни, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщину і Білоцерківщину на регіон з високопродуктивним сільським господарством. Подорожніх вражали не-оглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів.
На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов'язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.
Література
1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XXстоліття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.
2. Субтельний Історія України. К.: Либідь