До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна міська управа, що мала виконавчі функції при штадт-комісарові м. Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою П. Т. Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником німецької влади і вважав оунівців романтиками.
Постановою №1 діловодство в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет “Самодопомога”, який був філіалом Всеукраїнського комітету “Допомога”, До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника).
Відновили свою роботу 65 магазинів і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік.
Були враховані також духовні потреби городян. Для цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені.
Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е. Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних.
Все ж узяв гору ліберальний підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або вплинув Розенберг, але Кох у лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для обов'язкових відвідувань 4-річні початкові школи для українців і росіян, 7-річні і середні школи для німців - “фольксдойче” (етнічні німці).
До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна школи для “фольксдойче”, а вже до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і індустріальний технікуми. Передбачалося створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою і вищою освітою для українців і росіян не передбачалося.
Поряд із школами в місті діяли 19 дитячих садків і ясел, які відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини.
З дозволу німецької влади за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І. Ф. Розгін, уродженець м. Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету.
Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати “остарбайтерів” у трудові табори Німеччини. Іншим було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався.
У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі “для забезпечення планової наукової праці в університеті і для залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету” був створений ряд науково-дослідницьких інститутів. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю.
Керівник відділу освіти міської управи П. А. Козар, учень Яворницького, очолював кафедру історії України університету під час окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему “Лоцмани Дніпровських порогів”. Внаслідок руйнації “Дніпрольстану” відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним в університеті, а потім Інституті вивчення місцевого краю працювали І. І. Танатар, І. І. Зелінський та інші.
В Інституті інженерів транспорту працювали професори І. Л. Антоконенко Є. О. Клєх, Ф. Ф. Малькевич, В. Л. Крижанівський, М. Р. Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату.
Газета “Нове слово”, що видавалася в Берліні, повідомляла про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р.
Для надання населенню міста “достовірної” інформації видавалася “Дніпропетровська газета”. Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т. Г. Шевченка, Лесю Українку, Д. І. Яворницького, а також: статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер.
У грудні 1942 р. Клостерман видав наказ про конфіскацію для рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр.
Будинок музею ім. О.Поля (зараз ім. Д.І.Яворницького) разом із частиною колекцій було віддано під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П. А. Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у “звільненій від більшовиків Україні” художники мали змогу писати “від себе”, а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В. В. Коренева, Т. М. Максименко, М. С. Погребняка та інших. Проводилися спортивні змагання. На стадіоні “Сталь” (зараз “Металург”) відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми.
Щодня відчиняв свої двері для глядачів Український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як “Травнева ніч”, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Мазепа”, “Катерина”, “Вій”, “Сорочинський ярмарок”, “Шалені гроші”, “Безвинно винуваті”, “За двома зайцями” тощо.
У трупу театру, який очолював директор П. П. Голобородько, головний режисер російської драматичної групи В. О. Маккавєйський, режисер української оперної групи І. П. Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанпев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І. Л. Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П. А. Козар, професор В. С. Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков.
Вся ця театральна пишнота продовжувалася один сезон. Спочатку Е. Кох заборонив спільно проводити спектаклі для місцевих жителів і німців, артистів зобов'язали вчити німецьку мову, а потім велику частину трупи вивезли до Києва. У вересні 1943 р. в Дніпропетровську залишилася невеличка купка акторів на чолі з режисерами Ірвіном і Балмашевим.
Фашисти також намагалися відродити промисловість Дніпропетровська. На заводі ім. Петровського почалося відновлення домни №1, мартенівських печей, бєсемерівського цеху і стану “550”; завод повинен був стати повноцінною частиною німецького концерну. Але вдалося пустити тільки мармеладну фабрику. У той час на території міста працювали заводи “Дніпро” (колишній ім. Молотова), Дніпромет, ДЗМО, паровозоремонтний, коксохімічний, цегельний, сільськогосподарських виробів, трубопрокатний (колишній ім. Леніна), оцтовий, газомінеральних вод, горілчаний та інші.
Проте заводами в більшості своїй вони називалися чисто символічно. Замість повноцінної продукції, необхідної для ведення війни, випускалися сани, жаровні, граблі, борони і т. ін. На території колишніх промислових гігантів тепер розміщувалися лише кустарні майстерні.