Сьогодні актуальною також є ідея створення модернізованої європейської моделі соціальної держави, яка втілена в проекті "Європа регіонів". У цьому плані мова йде про створення такої єдиної континентальної організації, яка б у своїй діяльності спиралася на інтеграційні соціально-економічні процеси в країнах Європейського Союзу. Тут передусім йдеться про позаблокове співробітництво (коаліція) співпідпорядкованих держав на основі взаємоповаги національних і міждержавних відмінностей, вироблення взаємоприйнятних правил гри у процесі реалізації європейської моделі політики. Тобто це у новому ракурсі ставить проблему формування механізмів регіональної інтеграції в межах Європейського Союзу, який має забезпечити належний перерозподіл резервів розвитку.
Особливого значення щодо цього набуває принцип "субсидіарності" відповідно до якого в межах європейської моделі розвитку індивіди та окремі групи громадськості порівно володіють свободою та максимальним впливом на прийняття рішень, а на основі цього здійснюється і перерозподіл ресурсів. Проте на сьогодні все частіше політика Європейського Союзу відходить від стратегії перерозподілу ресурсів, а спрямовується на принципі "концентрації", за якого ресурси концентруються навколо вирішення конкретної проблеми в межах окремого регіону.
Основна ідея європейської інтеграції відповідно до наведених вище положень полягає у дотриманні принципу соціальної, політичної, економічної та культурної рівності (рівність можливостей для всіх громадян) як фактора ефективності розвитку національних держав. Розуміючи в такому ракурсі сутність євроінтеграції, постає питання чи насправді вона приводить до утворення однополярного чи багатополярного світоустрою. При цьому важливим є й той факт, що в Європі сьогодні поступово формується поліцентрична модель, яка характеризує "єдність багатоманітностей", що є принципово відмінним від моноцентристської глобалізації. Зміст останньої докладно описав американський дослідник С.Хангтінгтон, на думку якого сучасний світ перебуває на межі зіткнення цивілізацій, що, у свою чергу, є свідченням лінії розлому між західним та східним різноманіттями християнства. Всупереч цьому європейська модель розвитку, стратегію якої у своїй діяльності наслідує Європейський Союз, не має конфронтаційний характер до відношенню до православного світу. І це безпосередньо є принциповою відмінністю західноєвропейської моделі розвитку від глобалістичної, яка орієнтується на моноцентристську побудову світоустрою і супроводжується не лише зовнішньоекономічною експансією, але й відповідним політичним тиском.
У межах даного аналізу слід також відзначити, що Європа не лише є поняттям географічним, а й культурно-історичним та ідеологічним. Це обов'язково слід розуміти сьогодні в Україні, адже вона є однією із небагатьох країн світу, яка не лише з культурно-історичної точки зору, а й географічної є центром Європи. Українська культура, література, мистецтво являють собою значні досягнення європейської культурної традиції, навіть більше того, наша культура є необхідною складовою розвитку європейської культури. Відповідно до цього питання, яке полягає у з'ясуванні чи належить Україна до Європи і чи, насправді, вона є її культурно-історичним центром, тобто те, наскільки вона відчуває свою належність до європейських стандартів цивілізаційного розвитку? На думку Б.А. Успенської,формування відчуття належності громадянами до європейської спільноти може відбуватись двома шляхами, а саме: за допомогою природної культурної експансії (принцип метонімії) та штучним процесом культурної орієнтації (принцип метафори)[8]. Саме тому тут постає проблема вироблення чітких критеріїв, за якими визначається статус належності країни до центру чи до периферії. Цікавими в цьому є міркування російського дослідника, відповідно до яких проблема центру та периферії (відношення між державами у просторі) ідентифікується як метонімія, а відношення у часі як метафора. Основним принципом їх поєднання є релігійний фактор. Відповідно до цього Україна може вважатись Європою не як метонімія, а як метафора, адже тут мова йде не про експансію Європи як історичного та культурного (цивілізаційного) центру на прилеглі території, а як свідому орієнтацію на Європу, тобто про процес, який має об'єктивно-штучний характер.
Досліджуючи проблему європеїзації України, з повним правом можна заперечити окремим політикам, вченим, які наполягають на тому, що Україна є пери ферією Європи, а не її центром, і тому на неї опосередковано поширюється європейська культурна модель. Аби подолати жорсткі стандарти стереотипів громадської думки, слід розробити ефективні шляхи еволюційної європеїзації України (виключаючи при цьому революційні методики), адже Україна має всі шанси сьогодні стати "Новою Європою", точніше її органічною складовою - "Великою Європою".
Проте самоорієнтація України на Європу сьогодні має односторонній характер, що скоріше свідчить про те, що вона опосередковано визнає себе за органічного суб'єкта європейської спільноти. На нашу думку, про реальність даного процесу можна говорити тоді, коли держава повною мірою засвоїть не лише європейські культурні цінності, а й стандарти суспільної життєдіяльності. Саме тоді Україна стане європейською, в противному разі можна стикнутися з культурним протистоянням між державами, яке особливо увиразнюється в умовах глобалізації, коли об'єктивно неможливо обминути відповідні процеси.
На сучасному розвитку Української держави важливо чітко визначити основні критерії, які ментально відрізняють нашу державу від іншої і відповідно до цього намагатись їх узгоджувати. Не можна допускати штучності у побудові певного цивілізаційного стандарту, адже така штучність буде афірмативно символізувати прихід такого етапу у розвитку України, який суперечитиме її історичній логіці. Відповідно до цього особливо важливо в межах даного аналізу визначити основні ментальні ознаки, які відрізняють Україну від Європи. Якщо для першої важливим є прихильність до традицій, то для Європи характерним є системний модернізм і підтягування окремих держав до певних модернізаційних стандартів. Суттєвою відмінністю між державами в межах європейської спільноти, на нашу думку, також є герменевтична проблематика. Так, на думку Б.А. Успенського,"велика різниця є між німцем, який говорить по-німецьки (на своїй мові), та іноземцем, який говорить по-німецьки як на чужій мові. Іноземець, який говорить на чужій мові, не вільний, він поневолі має орієнтуватись на носія мови, який завжди правий, який мас природні навички мови і природним шляхом знає як це вимовити"[9].
При цьому слід також відзначити, що в результаті використання в Україні окремих стандартів європейської моделі розвитку створилась ситуація одночасного утвердження двох культур: традиційної, яка оголошується архаїчною, та нової, яка визнається прогресивно-модернізованою. Важлива проблема полягає лише в тому як ці два типи культур узгодити між собою, тим самим створити нову модель культури. Варто пам'ятати, що створення нової культури закономірно передбачає певне заперечення попередньої, що фактично сьогодні можна простежити.
Одним із первинних шляхів реалізації європейської моделі розвитку України є застосування її в межах життєдіяльності окремого регіону держави. Тобто це свідчить про те, що європеїзація держави може розпочатися з окремого її регіону, а потім поширюватись на державу в цілому. Приклад Західної України, яка завжди тяжіла до ідеї європейської моделі розвитку, пізніше може поширюватись на Центр, Південь та Схід. Разом з цим у методологічному плані слід чітко розмежовувати поняття європеїзації держави та намагання наслідувати окремі європейські принципи, адже в противному разі може створитись ситуація, коли зі створенням нової європейської України створиться "анти-Україна", яка символізуватиме абсолютно неприйнятні для держави в ментальному відношення імперативи розвитку. В результаті цього можуть сформуватись дві моделі цивілізаційного розвитку, які будуть абсолютно суперечливими між собою, а цього, безумовно, допускати не можна.
Слід відзначити також, що особливо важливу роль у процесах європеїзації та європейської інтеграції України відіграють різні групи громадськості, політична еліта, окремі прошарки інтелігенції, які виступають сполучною ланкою між народом та цивілізаційним світом (оскільки саме на них покладається функція доведення до суспільства доцільності європейської моделі розвитку, саме вони є ключовими комунікаторами реалізації європейської моделі розвитку). Важливими застереженнями, про які слід обов'язково пам'ятати, є також прагнення до європеїзації культури, яка закономірно приводить до уподібнення національної культури до культури Європи. Саме тому не можна допускати, щоб процес європеїзації мав характер бюрократичної модернізації, оскільки це негативно позначиться на збереженні власної національної культури.
Таким чином, на основі здійсненого аналізу філософських засад європейської моделі розвитку вдалося отримати відповідні висновки, які, у свою чергу, увиразнили потребу створення образу європейської України, який би чітко підкреслював її відмінність та тотожність у стратегії створення власного національного стандарту розвитку, що відповідним чином визначить належне майбутнє для нашої держави. Відповідно до цього розкрито сутність та проаналізовано ґенезу європейської ідеї, визначено специфіку європейської моделі цивілізаційного розвитку, вказано на принципову відмінність між європейською моделлю розвитку світу та сучасною глобалізаційною стратегію, на основі цього окреслено основні проблеми та шляхи європеїзації України на сучасному етапі її розвитку.