Князь здійснював усі функції державної влади—законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем». Відбувалися також князівські з'їзди (снеми), на яких укладалися різні угоди, зокрема договори (ряди) про мир.
Для здійснення внутрішнього управління князівством існувала розгалужена система княжих управителів. Організацію оборони окремої землі було покладено на тисяцького, призначуваного з-поміж вірних бояр. Тисяцькі нерідко командували полками та брали участь у дипломатичних переговорах. Починаючи з XIII ст. чільне місце в державній структурі посідав дворський (палатин), основна діяльність якого була пов'язана з княжим двором. Він також виконував судові функції від імені князя. Високий суспільний статус мав печатник — хранитель державної печаті (ймовірно, він складав і тексти грамот та прикладав до них печаті; грамоти ж писав писець). Печатник нерідко виконував важливі князівські доручення (згадаймо печатника Кирила, який очолював князівське військо під час походу на бояр Пониззя та Перемишльської землі).,Управління князівськими маєтками (доменом) здійснював стольник. Князь призначав з-поміж бояр сідельничого — управителя княжим двором й довірену особу володаря.
Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.
Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств — земель, а останні — на волості, центрами яких були міста-городи. Управителів волостей призначав князь із числа великих бояр. Так, у 1238 р. Данило, прийшовши під Галич, став на березі Дністра і роздав городи Галицької землі боярам і воєводам.
У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. Міста поділялися на сотні й вулиці. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебурзьке («німецьке») право, що забезпечувало містам самоуправління. Першим «Магдебурію» одержало м. Сяпок у 1334 р. З другої половини XIV ст. Магдебурзьким правом володів Львів.
У судівництві Галицько-Волинської землі застосовувалася «Руська правда». Міста на Магдебурзькому праві мали окремий суд.
Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данин з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі.
В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, «гривні кун»— зливки срібла певної ваги і формы. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).
Основними формами військових сил були вої та дружина. Бої — це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів (оружників і стрільців). Щоб зменшити свою залежність від бояр, князі вдавалися до організації найманого війська (переважно з угрів та половців). Подальшого вдосконалення військо набуло за Данила Романовича, який поділив його на важкоозброєних оружників та легкоозброєних стрільців. Нове військо цілком підлягало великому князеві. Воно складалося переважно з дрібних бояр та селян. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень («па роздавання оружинкам»).
Протягом другої половини ХШ — першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.
Загарбання Польщею і Литвою південно-західних руських земель. У ХШ ст. унаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства створилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316—1341 рр.) розпочала наступ на південно-західні руські землі. Після смерті Юрія-Болеслава в 1340 р. князем Волині став сни Гедиміна Любарт, котрий номінально вважався галнцько-волинським князем. У Галичині правив глава боярського уряду перемишльський воевода Дмитро Дедько. Литовський уряд мав значний вплив на політику Любарта.
З розколу Галицько-Волинської землі скористалися польські феодали. Король Польщі Казимир III, заручившись підтримкою Ватікану та уклавши в 1339 р. союз з угорським королем Лайошем, розпочав у 40-х роках завойовницькі походи проти Галицько-Волинської землі. Долаючи опір руського населення, він захопив Сяноцьку землю, а в 1349 р. завоював усю Галичину.
У 1351—1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галнцько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. В 1353— 1366 рр. Казимир і Любарт знову воювали; останнього підтримувало Литовське князівство. В 1366 р. Польща та Литва уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз із землями. Після смерті Казимира в 1370 р, Галичиною протягом 1370—1386 рр. володіла Угорщина. (В 1372—1377 рр. Галичиною правив васал угорського короля князь Владислав Опольський.) У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польської держави.
В 50-х роках XIV ст, розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я, полегшуваний тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. вступила в смугу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. У 1355—1356 рр, литовський князь Ольгерд повоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив і Київ, і всю Київську землю. Влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило загони кількох татарських ханів. «В сие лъто,— говориться в Густинському літопису,—Ольгерд победи трех парков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую...» Внаслідок синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. В цих землях Ольгерд посадовив князями своїх синів і племінників: у Києві старшого сина Олександра (Олелька), в Подільській землі — своїх небожей Коріатовичей. Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля — залишалися автономними, бо великий князь литовський, як твердить літопис, «увійшов у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традиційним рядом. Руські князі й бояри зобов'язалися служити великому князеві як васали, князь же — боронити землю від татар, «виходу не почати давати». Литовський уряд тоді ще дотримувався правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо».
З приєднанням земель Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, де більшість становило руське населення. Руські землі з їхньою вищою культурою, правом справляли великий вплив на політичне й суспільне життя Литовської держави. Руська мова була державною, нею писалися офіційні документи.
Отже, в 40—60-х роках XIV ст. більшість південно-руських земель підпали під владу Польщі та Литовської держави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.