На думку Хаффмана, федералізм – це така форма організації уряду, що прагне примирити регіональну розмаїтість з визначеним рівнем колективної єдності і робить це таким шляхом, при якому регіональні уряди грають цілком конкретну роль.
Варто виділити ряд основних принципів утворення та функціонування федеративної системи, з позиції яких варто розглядати і оцінювати будь-яку федерацію:
o добровільне об’єднання держав чи державних утворень у федерацію;
o рівність суб’єктів федерацій незалежно від величини їх території, чисельності населення, економічного потенціалу;
o плюралізм і демократизм у взаєминах суб’єктів федерації поміж собою і з громадянами;
o широкі можливості громадян активно і без перепон приймати участь у федеральних і регіональних політичних процесах;
o дотримання законності та конституційних прав, означає чітке і неухильне дотримання федерацією та суб’єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами й організаціями звичайних і конституційних законів як у відношеннях одні з одними, так і з громадянами, формованими ними партійними, пpофсоюзними й іншими суспільно-політичними органами та організаціями.
Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян. У цьому контексті можна лише привітати характеристику федералізму як „договірну відмову від централізму”, як „структурно оформлену дисперсію повноважень” між різноманітними державними організаціями – свого роду владними центрами, „законні повноваження яких, гарантовані Конституцією”. Важливо виходити також із того, що федералізм – це не одновимірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірність федералізму, мається на увазі існування різноманітних, та більш-менш однаково вартісних його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних, і т.д. Федералізм, як уявляється, це навіть не стільки статика, скільки динаміка, процес, до того ж не простий, а циклічний. Це підтверджується мінливим характером стосунків між федерацією та її суб’єктами. На різних етапах історії ці стосунки є в різній степені жорсткими, централізованими чи децентралізованими. Федералізм, незалежно від того, у який державі він встановлюється – в США, Германії, Росії, Канаді – існує не сам по собі і не за для себе, як самоціль, а набуває змісту лише в слугуванню суспільству, окремій людині.
Федералізмом обрані принаймні п’ять основних цілей. Серед них:
– „примирення єдності і різноманітності;
– захист від тиранії центрального правління;
– створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
– створення умов для підвищення „ефективності виробництва через регіональну конкуренцію” і виступ в якості форми чи шляху „до стимулювання новаторських ідей в регіональних представництвах”. Головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.
Федеральну систему державного устрою можна розглянути на прикладі Сполучених Штатів Америки: центральним елементом американського федералізму є наявність реальної влади окремих штатів, можливість визначати як свою особисту політичну структуру, так і саму політику.
Одні штати самі визначають „свій електорат”: встановлюють особисті обов’язкові вимоги „просування партійних кандидатів на державні посади не інакше як через „праймеріз” (первинні вибори). Інші штати, на відміну від федерального законодавчого органу, можуть створювати однопартійний парламент (штат Небраска), можуть приймати закони, у відповідності до яких суди і члени кабінету повинні обиратися (на федеральному рівні, вони призначаються). Окремі штати мають право приймати закони про проведення референдумів.
Варто виділити найбільш загальні риси, які є характерними для більшості федеративних держав:
1. Територія федерації складається з територій та її окремих суб’єктів: штатів, кантонів, земель. республік і т. ін.
2. У союзній державі верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб’єктами розмежовані союзною (федеральною Конституцією.
3. федерації володіють правом приймання власної конструкції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи.
4. Більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. За федерального державного устрою в парламенті організовується палата, яка представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях виконують союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних стосунках.
Федерацію можна розділити на національну і територіальну. Основна відмінність між територіальною та національною федерацією складається за ступенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє більшістю відносно вищих державних органів, членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Загальнонаціональна державна влада виконує лише координацію інтересів суб’єктів федерації, забезпечуючи їх найбільш оптимальну внутрішню та зовнішню діяльність. Суб’єкти національної федерації у сфері міжнародних відносин можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою міжнародного співтовариства, укладати політичні, економічні та інші договори. Національна ознака надає федерації таких особливостей, котрі не можуть бути властивими для федерального державного устрою.
3.3. Конфедерація.
Конфедерація – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів.
За конфедеративного устрою держави – члени конфедерації – зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.
На відміну від федеративного устрою конфедерацію можна охарактеризувати наступними рисами:
-на відміну від федерації у конфедерації відсутні свої загальні законодавчі, виконавчі та судові органи;
-конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;
-зберігається громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі;
-держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.
Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
Про конфедеративну форму державного устрою.
Конфедерація – форма державного устрою, за якого держави, які утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони утворюють спеціальні спільні органи для координації дій в певних цілях (військові, зовнішньополітичні).
Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою. По суті, поєднуючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона, під впливом тих чи інших причин, втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Вирішальне значення, при цьому, мають етнічні та економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Германія)(6), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сингалі та ряд інших) розпались. Велике значення при цьому й за економічними факторами. Фактично, тільки вони можуть збити хвилю центр обіжних тенденцій та інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації – північноамериканська та швейцарська. В даний час Європа поволі наближається до конфедерації (але тільки в економічному плані).
США: З моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції – статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади - Конгрес конфедерації(6) (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос.
Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д. Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, „співвідносним до числа білого населення”. Ущербність конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність – Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти, через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння – таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою.