У Великобританії легат арії за своєю компетенцією майже не відрізняються від спадкоємців. Спадкоємці не мають якихось особливих обов’язків, крім передбачених заповітом. Єдиний порядок спадкування діє й у США.
Закон ПАР «Про порядок складання заповіту» 1987р. передбачає не тільки виконання спадкоємцями волі спадкодавця, але й зобов’язання надати заповіт про прибутки, отримані від використання нерухомості в своїх цілях. Водночас для легатаріїв цього обов’язку не передбачено.
Норми, схожі з правилами Цивільного кодексу України, має Цивільний кодекс РРФСР. У його ст. 538 зазначено обов’язок спадкоємця виконати заповідальний відказ в межах дійсної вартості майна, що перейшло до нього, за вирахуванням тієї частки боргів спадкодавця, яку належить виплатити саме йому. Відповідно до ст. 538 зазначеного Кодексу дозволяється перехід права виконання відказу до інших спадкоємців, у випадку смерті спадкоємця- виконавця заповідального відказу до відкриття спадку чи його відхилення як такого. Допускається й неприйняття заповідального відказу відказоодержувачем. Цей акт є безумовним. Крім того, відказоодержувач може бути позбавлений своєї частки спадку, якщо його дії спрямовувалися проти реалізації останньої волі спадкодавця. Відказоодержувач може користуватися своїми правами протягом трьох років.
Правові системи різних держав часто допускають укладення заповітів під умовами. Цивільний кодекс України допускає укладення таких заповітів.Класичним у цьому аспекті є випадок з практики Інюрколегії СРСР. Англійська громадянка склала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі – радянській громадянці, з місцем проживанням у місті Москві. У заповіті містилася умова приїзду спадкоємці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смертізаповідачки. Виникли запитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов’язана радянська громадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місце проживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час для отримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповіті йшлося про приїзд спадкоємці до Англії тільки для отримання майна, а не для проживання у цій країні.
5. Порядок складання заповітів
Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сімї. Наприклад, законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від 3/4 до 1/4 від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається «резервом». Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексу Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які званою сезиною. Інші вважаються введеними у володіння. Термін «сезина» (saisine) означає дозвіл поводити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковим майном, управляти ним та вилучати з цього доходи.
Подібним чином вирішується питання складення заповіту на користь будь-якої особи у Швейцарії. Відмінність полягає тільки у способі обчислення «часток резерву» майна кола його спадкоємців (ст. 471 Цивільного кодексу Швейцарії).
Законодавство Німеччини також гарантує захист інтересів членів сімї, не забезпечених заповітом. Відповідно до 2330 Цивільного уложення Німеччини розмір обов’язкової для них частки складає половину майна від того, що належало б ім. за законом. Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення до спадкоємців вимоги про виплату ними грошового еквіваленту частки. У цьому полягає різниця права на обов’язкову частку від права на «резерв», передбаченого законодавством Франції.
В Англії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Законодавству та судовій практиці не відомі поняття: «резерв» та «обов’язкова частка». Закон про спадкування ( про забезпечення сімї ) 1938 р. вперше передбачив засоби захисту інтересів сімї спадкодавця. Він унеможливив ті ситуації, коли заповідач міг би повністю позбавити сімю спадку. Цей закон надав пережившому подружжю, неповнолітнім та працездатним дітям право просити суд про призначення їм «розумного» утримання зі спадкового майна, якщо таке утримання не забезпечив заповіт. Законом про спадкування ( про забезпечення сімї та утриманців ) 1975 р. таке право було поширено й на інших осіб, наприклад на утриманців та осіб, кровно не пов’язаних зі спадкодавцем. Суд отримав також ширші повноваження щодо визначення розміру й способу обчислення призначуваного «розумного» утримання.
У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя. Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, інші) надає можливість пережившому подружжю (за його вибором ) спадкувати за заповітом або за законом.
Обмеження свободи заповіту здійснюється й нормами Цивільного кодексу України. У Цивільному кодексі України 2003 р. серед осіб, яким надається право на обов’язкову частку у спадщині, передбачено неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатного пережившого подружжя та непрацездатних батьків. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом ( обов’язкова частка ). Передбачено й дійсність будь-яких обмежень та обмежень, встановлених у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині, лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і перевищує його обов’язкову частку ( ч. 3 ст. 1241 ).
6.Умови відкликання заповіту,втрата сили та визнання заповіту недійсним
Законодавство держав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-який момент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи заповіт, що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційно депований тощо. Відкликання заповіту (його скасування та зміна ) передбачено, наприклад , законодавством України ( ст. 1254 Цивільного кодексу ).
Взаємні заповіти , які допускає, наприклад , англо-американське право , також можуть бути відкликані односторонньо . Якщо внаслідок цього акта порушено інтереси іншої особи , вони можуть захищатися засобами « права справедливості» .
Заповіт, складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу . До того ж законодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладення заповідачем нового шлюбу .
Заповіт втрачає силу , якщо особа , на користь якої зроблено розпорядження , помирає раніше заповідача ; якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця ; якщо єдиний спадкоємець чи легатарій відмовився прийняти майно ( країни континентальної Європи ) .
Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним . Такими визнаються заповіти , складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства , під впливом насильства , погрози , обману , помилки . Наприклад , відповідно до ч. 4 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт , якщо вона страждає на психічний розлад , недоумство чи розлад свідомості й з тієї причини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповідно до нього . Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи не визначення їх змісту .
7. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
Колізії у сфері спадкування за заповітом виникають в наслідок неоднакового вирішення питань законодавством держав, пов’язаних з визначенням кола спадкоємців, здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами, яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілу спадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме .
Колізії законодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив’язки, як особистий закон спадкодавця, а також закон місця вчинення акту . У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можуть поділятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійною прив’язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійна прив’язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Інші колізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.
Співвідношення колізійних принципів можна проаналізувати на прикладі німецького законодавства. Відповідно до ст. ІІ Ввідного закону до Цивільного уложення Німеччини форма заповіту підпорядковувалася тим законам, що були основними для спадкування. Його ж ст.. 28 допускала застосування й закону місця знаходження успадковуваного майна, водночас абзац 1 стю ІІ пропонував використовувати відсилання до закону місця складення заповіту. З приводу застосування колізійних прив’язок щодо спадкових відносин у Німеччині тривалий час точилися дискусії. Одні вчені вважали за необхідне запровадження універсальної колізійної норми стосовно форми заповідальних розпоряджень. Інші не вбачали у потребі у такій норм, оскільки, на їхню думку, питання про право, застосовуване до форм заповідальних розпоряджень, повинно вирішуватися федеральним законодавством. Ці погляди, виразником яких став М. Ферид, здобули численних прихильників. Завершив спори Закон ФРН «Про міжнародне право» від 1 вересня 1986 р. У ньому передбаченого декілька колізійних прив’язок, основною з яких є відсилання до закону громадянства спадкодавця. Якщо воля кількох заповідачів виражена в одному документі, то він, стосовно його форми, вважається дійсним, якщо дотримано права місця вчинення заповідального розпорядження ( п. 2 ч. 1 ст. 26 ), або права місця проживання чи звичайного місця перебування спадкодавця на момент смерті ( п. 3 ч. 1 ст. 26 ), чи якщо дотримано права місця знаходження нерухомого майна, коли мова йде про таке майно ( п. 4 ч. 1 ст.26 ).