Конфедерація. Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальних інтересів.
При конфедеративному пристрої держави - члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.
У відмінності від федеративного пристрою конфедерація характеризується наступними рисами:
· конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, у відмінності від федерації;
· конфедеративний пристрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;
· зберігає громадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі ;
· держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.
Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815 - 1867), Швейцарський союз ( 1815 - 1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
А тепер коротка характеристика форми державного устрою України. Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього визначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.
Тривалий час в ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об'єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об'єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль.
Рабовласницькі держави Північного Причорномор'я. Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед - грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я - кімерійці, скіфи, сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у них значно раніше, ніж у слов'ян, військова демократія (остання стадія докласового ладу) переросла у ранню класову державу.
Зародження державності у східних слов'ян. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що "народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади".
Давньоруська держава - Київська Русь. Київська Русь - умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого вживалася назва Руська земля.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні.
На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь - це держава суто українська. В сучасній українській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруської держави.
Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, "перескочивши" через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
Галицько-Волинське князівство. Феодальна роздрібленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. (перед Батиєвою навалою) - близько 50, а у XIV ст. - близько 250.
Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.
Наприкінці XII - на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почали об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.
Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політичне роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою "тихої експансії": дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від ira вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Запорозька Січ. Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово "козак" тюркського походження й означає "легко озброєний воїн", "сторожа", "вільна людина" тощо.) У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва-Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали "козацькою республікою".
Українська державність у роки визвольної війни 1648-1654 рр. Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної української державності.
Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) і Білоцерківський (вересень 1651 р.) договори України ("гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького") з Піччю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади.
Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем. У літературі цю політичну організацію нині прийнято називати Українською козацькою державою.
За умовами договору з російським царем Україна зберегла власний судоустрій. На її території були чинні Литовський Статут, магдебурзьке право та інші "давні права". Неодноразово робилися спроби підготувати спеціальну збірку "малоросійських прав", але вони так і не увінчалися успіхом.