Заслуги мав на стільки великі, що австрійський цісар запропонував йому намісництво. На цій посаді він удостоївся найвищої в Австрії нагороди - ордену Золотого Руна. Та князь на стільки був байдужий взагалі до всяких державних відзнак, що навіть не знав, що то є, не знав, за що вона дається. Аж цісар мусів йому те все пояснити.
Роман Владиславович Сангушко народився 4 (17) жовтня 1832 року і був старшим сином славутського князя Владислава Євстафійовича. Матір'ю Романа була княжна Ізабелла Любомирська.
І ось він у 1864 році їде у Волинську губернію - до родинних славутських князівських маєтків з головною резиденцією в Славуті. 19 жовтня за старим стилем 1868 року 36-річний князь Р.В. Сангушко одружується на чарівній графині Кароліні Тун де-Гогенштейн, дочці графа Фрідріха і Леопольдини Ламбергів. На жаль, дітей у подружжя не було.
Ще до своєї смерті князь Роман Євстафійович Сангушко (1800-1881рр) - рідний дядько Р.В. Сангушка, який був володарем славутських маєтків, передав їх своєму племіннику Роману. Між іншим, славутські родинні маєтки були досить великими і складались із трьох маєтків - славутських, ізяславських та шепетівських. Ці маєтки сягали з півночі на південь - 90 верст, а з заходу на схід - 30 верст, а решта у площі займали луки, ліси, озера та річки. Відрадно, що князь Роман Сангушко успадкував від своїх дідів та прадідів не тільки маєтки, а й старанне ставлення до збереження та примноження всього цінного у родинних володіннях. Він щоденно ретельно займався справами своїх маєтків. Щодо промислових підприємств, які були засновані його попередниками-предками, то вони продовжували успішно розвиватись. У маєтках князя Р.В. Сангушка були такі заводи як: лісопильний, пивоварний, чавуноливарний, кінний, миловарний, цегельний, черепичний, толевий, каретний, свічний. Були і фабрики - паперова та суконна, які своїми виробами здобули велике визнання та славу не тільки в царській Росії, Україні, але й за кордоном, про що свідчать історичні матеріали. [44, 67].
Славута все більше набирала профілю фабрично-заводського містечка, бо місцеві трударі займались переважно працею на виробництвах, а більша половина селян в той час не мала земельних наділів. Князь Р.В. Сангушко особливу увагу приділяв стародавньому кінному заводу (до речі, цей завод був одним із найстаріших і найвідоміших заводів Росії і Правобережної України, й був заснований князями Сангушками ще у середині XVIII століття), а також кумисному лікарняному закладу, заснованому у 1877 році, який вважався одним із найпередовіших і найвідоміших медичних закладів. Князь Р.В. Сангушко володів також гідропатичним закладом (лікування нервових хвороб, недокрів'я, жіночих захворювань тощо), заснованим у дубовому лісі міста Славути ще у 1864 році. Він виділяв кошти не тільки для медицини, але й освіти, заохочував також торгівлю. У Славуті була побудована і функціонувала двоповерхова біла лікарня „Святого Романа” (ця лікарня, на жаль, не збереглася). У другій половині ХІХ ст. в Славуті з навчальних закладів існувало і працювало сільське училище, яке було відкрито у 1865 році як однокласне і перетворене у 1902 році на двокласне народне училище (три групи та два класи). Між іншим, нині в цьому приміщенні, знаходиться Славутська середня школа №2. На фронтоні будинку зберігся напис "Двокласне народне училище". До жовтневого збройного перевороту 1917 року у Славуті працювали лютеранська та церковно-парафіяльна школи. При лютеранському храмі (кірха), у другій половині XIХ ст., існувало двокласне лютеранське училище, де навчались діти лютеран та католиків. У початковій лютеранській школі вчились діти з німецької колонії - діти службовців промислової компанії. До церковнопарафіяльної школи у Славуті приймались діти тільки кадрових робітників. Крім того, у місті діяло приватне комерційне училище, в якому здобували освіту лише діти купців і торговців. За участю князя Романа Сангушка була відкрита у 1914 році трирічна парафіяльна польська школа. [27, 62].
Слід також зазначити: що за часів князювання Р.В. Сангушка у Славуті існувала і діяла єврейська релігійна школа Талмуд-Тори з вивчення Талмуда - єврейського молитовника та Тори-Біблії (п'ятикнижжя Старого Заповіту Мойсея). Ця школа була для широкого кола бідних правовірних євреїв. Крім того, у місті працювала єврейська школа - школа рабинів.
У маєтку князя Р.В. Сангушка були притулки для людей, які втратили працездатність, та дітей, безкоштовний шпиталь, була кредитна установа (кредитами користувались бідні люди і платили за них мізерний процент). Князь Р.В. Сангушко значну суму грошей витрачав на благодійні цілі. Його моральною та матеріальною підтримкою користувались всі люди без винятку, причому різних національностей, які бідували, - українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, чехи, німці та інші. [27, 62].
Ізяслав - місто Хмельницької області, районний центр на р. Горинь, притоці Прип'яті. У різні часи документи фіксують дещо відмінні його назви: Ізяславль (ХІІІ ст), Заслав, Заславль, Ізяслав (ХІV-ХХ ст). Місто засноване в 987 р. київським князем Володимиром Святославовичем, який віддав уділ своєму сину Ізяславу територію, де й було започатковано місто з назвою Ізяслав. Окремі вчені вважають, що ці відомості стосуються селища Заславля Мінської області, а Ізяслав було засновано в ХІ ст.
У ХІІІ - першій пол. ХІV ст. Ізяслав входив до складу Галицько-Волинського князівства, а в ХІV ст. місто стало володінням князів Острозьких, права яких на місто підтверджено грамотою короля польського Владислава Ягайла і князя литовського Вітовта. В другій половині ХІV ст. Ізяслав став власністю Литви, а після Люблінської унії 1569 р. - Речі Посполитої.
В ХV-ХVІ ст. через кожні 10-20 років Волинь піддавалася нападу татар. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 р., бої під стінами міста між польським військом і татарами у 1534 і 1537 рр., спустошення Ізяслава в 1618 р.
Після Брестської унії посилюється окатоличення Ізяслава. На той час тут було споруджено костьол і монастир бернардинів, а місто перейшло до рук князів Заславських (гілка родини Острозьких), які стали ревнивими провідниками політики полонізації, покатоличення українського населення.
Князі Заславські розпочали будівництво замку, широко використовуючи працю населення міста й околиць. Навколо замку спорудили вали та інші укріплення. Таким чином, Ізяслав перетворився на типове середньовічне місто, населення якого виконувало чисельні повинності, зокрема передбаченні документом „Устава на волоки".
У ХVІІІ ст. Ізяслав став значним торговим і господарським центром півдня Волині. Уже в 1629 р. у місті налічувалося 875 димів, 4 - 4.5 тис. мешканців. У відомостях про сплату податків зареєстровано 7 перекупників та 83 ремісники (шевці, ковалі, тесляри, бондарі, кушніри та ін). У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки.
Населення Ізяслава не раз виступало проти гніту польської шляхти, брало участь в повстанні С. Наливайка 1594-1596 рр. Події визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. у Ізяславі стали яскравим виявом боротьби українців проти полонізації та гноблення. У 1648 р.Б. Хмельницький, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, з своїм військом взяв Ізяславський замок. В наступні роки Ізяслав та його околиці стали ареною жорстокої збройної боротьби між повсталим народом і польською шляхтою.
В 1652 р. спалахнула епідемія чуми, яка призвела до зменшення чисельності горожан. В 1650 р. в місті налічувалося 301, а в 1653 р. - лише 45 димів.
За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Ізяслав відійшов до Польщі. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 року - Сангушків, втікала в інші райони. Особливо великих спустошень півдню Волині завдали орди татар у 1684, 1690, 1698 роках.
На початку ХVІІІ ст. погіршення становища населення призводило до значного поширення на півдні Волині повстанського руху під проводом Палія та Самуся. Взимку 1702-1703 рр. воно перекинулося і на володіння Сангушків. У 1712 р. відбувся новий спалах антикнязівської боротьби на Волині. Коронний гетьман Адам Синявський відзначив, що в районі Острозької ординації діють свавільні загони.
Незважаючи на те, що місту в 1754 р. грамотою короля Августа ІІІ було надано магдебургзьке право, ремесло занепадало і в кінці століття ледь жавріло. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії протягом 1793-1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, 1796-1797 рр. центром повіту Волинського намісництва, пізніше тієї ж губернії. В Ізяславі перебували повітові установи, чималий штат чиновників, розміщувалися гарнізони російських військ.
На початку і в середині ХІХ ст. Ізяслав був невеликим містом з дрібними торгівлею і ремеслом. Дані свідчать, що в 1823 р. працювала суконна мануфактура з 28 робітниками. В 1862 р. функціонувало 10 дрібних підприємств з 351 робітником. В місті відбувалися щотижневі торги, 6 річних ярмарків, було близько 200 різного роду торгівельних закладів, тютюнова фабрика.
Після реформи 1861 р. у володінні Сангушків було понад 60 тис. десятин землі, в т. ч. майже 40 тис. десятин лісу. Це було найбільше поміщицьке володіння в губернії. А селянським господарствам у той час належало лише 2220 десятин землі.
Початок ХХ ст. ознаменувався посиленням боротьби селян за землю. Селяни добивалися права користуватися лісами за плату. В повіті відбувалися масові вирубки поміщицьких лісів.
Отже, Ізяслав є старовинним українським містом із багатою й своєрідною історією, яка тісно переплетена із основними віхами розвитку українського народу. Особливо багато історико-культурних пам’яток збереглося із часів князювання родин Заславських та Сангушків. Однак, сьогодні ці унікальні споруди потребують не тільки державного реєстру, але й особливого відношення та збереження, що не може бути здійснено без значних капіталовкладень.