Громадянська війна та інтервенція, що принесла місту Ізяславу величезні спустошення, скінчилася. Місцеві органи влади всі свої зусилля направляють на відбудову зруйнованого господарства.
Питання відбудови зруйнованого війною народного господарства вирішувалося колективно на з’їздах рад Ізяславщини. Так, делегати з’їзду, що зібрався 27 лютого 1921 року, заявили, що вони зібралися для вирішення питань “будівництва робітничо-селянських республік... Надіємося, що нашою загальною працею ми вийдемо із розрухи”. А з’їзд рад Ізяславщини 22 листопада 1922 року констатував. “делегати ставлять перед собою мету - віддати всі свої сили на відбудову промисловості і сільського господарства країни і, якщо потрібно буде, то готові в будь-який час із зброєю в руках відстояти її від ворогів". [4, 250].
В 1923 році в Ізяславі налічувалося 1210 житлових будинків, з яких 65 - великих будинків було націоналізовано і передано відділу комунального господарства. Значна робота здійснювалася по розгортанню державної, кооперативної і приватної торгівлі. В 1923-24 роках в Ізяславі діяло 2 державних торговельних магазини, 14 кооперативних та 268 приватних, в тому числі, понад 100 дрібних так званого першого розряду.
В 20-х роках в місті працювало понад 150 кустарів-ремісників. Це були майстри ковальської, шевської, теслярської, кравецької, бондарської, чинбарської та інших справ.
У 1923 році повітовий Ізяслав Волинської губернії отримав статус районного центру Шепетівської округи. В цьому ж році в місті мешкало 9949 чоловік, з яких - 39,9% становили українці, 35,9% - євреї і 18,9% - росіяни. Зменшення населення міста відбулося через загибель на фронтах першої світової і громадянської війни, багато людей виїхало з міста, рятуючись від воєнного лихоліття. [26].
В цих складних умовах розпочинається реалізація постанов з’їздів Рад - відбудова народного господарства.
Вже в кінці 1921 року дала струм, побудована на річці Горинь, гідроелектростанція потужністю 30 кВт, а після додаткового встановленого корабельного дизельного двигуна її потужність зросла до 400 кВт. Міська електростанція в 40-х роках подавала частину електричного струму до міста Шепетівки. В 60-х роках після встановлення ще одного дизельного двигуна потужністю 750 кВт, потужність всієї електростанції становила 1100 кВт.
У відбудовчий період було створено умови для розвитку кустарної промисловості. Кустарі-ремісники об’єднувалися в промислові артілі: шевські, швейні, бондарні, харчової і деревообробної промисловості. Вже в 1925 році в Ізяславському районі було 18 закладів по виробництву деревного вугілля, 18 паркетних, 54 шевських і 18 кравецьких майстерень. Протягом 20-х років в Ізяславі існують 2 сільські Старо і Новоізяславські ради, які в 30-х роках злилися в міську раду. [26].
Багато уваги приділялося благоустрою міста. В Новому місті вулиці замощувалися бруківкою, дощаті тротуари замінювалися на більш прогресивні будівельні матеріали.
В цей час розгортають свою роботу: робітничий клуб, міська бібліотека з фондом 3000 книг, тут же працює школа по ліквідації не писемності, хата-читальня, кінотеатр та районний драмгурток, а в Старому місті існував клуб кустарів. В цих клубах, особливо в робочому, кипіла культурно-просвітницька робота: читались лекції, проводились концерти самодіяльних митців, ставились п’єси. Працювали різні гуртки. Молодь тягнулася до культури, до знань. Склад гуртківців був інтернаціональний: тут і українці, поляки, євреї, росіяни - представники різних національностей, що проживали в нашому місті. Працювало 4 школи: дві семирічки і дві початкові, в яких навчалося 1044 дитини. Ці дані дають змогу зробити висновок, що в перші повоєнні роки в місті навчалося в три рази більше дітей, ніж в довоєнний час. Налагоджується робота медичних установ: лікарні, поліклініки, аптеки, які надавали безоплатну допомогу населенню.
Приділяється значна увага охороні материнства і дитинства. Так, в 1922 році в місті було відкрито будинок маляти, а в 1925 році для безпритульних дітей - дитячий будинок. У цих же роках Ізяславщина взяла на своє утримання понад 400 дітей з голодуючої Самарської губернії Росії. [29, 190].
Ще 1919 року 8 серпня в Ізяславі створено комсомольську організацію. З січня до листопада 1924 року Ізяславську районну комсомольську організацію очолював Микола Островський. [13]. Згодом були створені комсомольські осередки в селах Білогородка і Двірець.
З ініціативи М. Островського була створена юнсекція, в якій навчалися міські комсомольці, а також в селі Михля створено комсомольський табір, де одноразово відпочивало 150 дітей. Він багато уваги приділяв безпритульності дітей, що залишалися без батьків за роки світової і громадянської війни. Про організаційні здібності Миколи Островського відзначалося в характеристиці, виданій Ізяславським райкомом КП (б) У.
“Характеристика. Видана ця бюро Ізяславського райпарткому тов. Островському в тім, що він являвся фактичним керівником комсомольської роботи, виявляв ініціативу, був настійливим в проведенні тих чи інших завдань, виявляв уміння підбирати працівників і керувати ними. Цілком орієнтується в політичній обстановці. Ухилів не помічається. Організаційні здібності добрі. Витриманий. Уміє володіти собою. Запальний внаслідок розладу організму. Свої помилки визнає і робить з них відповідні висновки. Дисциплінований. Інтриг не любить. Підняв роботу в усіх осередках, давав директиви і було повне керівництво роботою спілки молоді”. [13]. Такою була характеристика 20-річного Островського. В Ізяславі його було прийнято в комуністичну партію. І того ж 1924 року на 2-й Шепетівській конференції Миколу Островського обрано членом окружкому комітету комсомолу. [13].
Разом з відбудовою промислового життя на Ізяславщині значна увага приділяється відродженню сільського господарства, його кооперування.
1924 року в місті було організовано першу трудову артіль. 1929 року створюється артіль “Червона Зірка". В 1930 році організовано два товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ) “Краще життя" і “Шляхом Жовтня”. На фільварку “Прилука” було організовано агрономічну базу, де навчали молодь веденню господарства в новоутворених колгоспах. Тут же, на цій базі, де раніше князь Сангушко розводив різні породи коней, започаткували розведення племінної худоби.
З часом ТСОЗ переходять на статут колгоспів. В передвоєнні роки в Ізяславі було два колгоспи - в Старому та Новому місті.
У 1930 році в Ізяславі створюється чи не одна з перших на Поділлі машинно-тракторна станція (МТС), яка обслуговувала колгоспи району. В 1940 році вона мала 43 трактори і 12 комбайнів. Район на влада надавала великого значення в підготовці кадрів на базі цієї МТС. В 1932 році організовано курси трактористів, на яких навчалось 66 молодих людей. У березні 1933 року вони успішно закінчили навчання. Кращі курсанти: Лісковий, Каращук, Слойценко, Титарчук, Загорець, Покидько, Якубець були премійовані. А всі разом вони звернулись до районної газети “За соціалістичне село” з листом, в якому писали: “Ми, 66 молодих трактористів, що опанували тракторну справу, рапортуємо про свою готовність повести сталеві коні на колгоспні лани". [26].
За добре поставлену роботу і успішне виконання виробничих планів Ізяславська МТС затверджується учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Так, на трактор ХТЗ було вироблено 773 га оранки, на У-2 593 га, на комбайн вийшло 263 га обмолочених хлібів, зібрано по зоні МТС по 12,6 цнт. зернових і близько 200 ц цукрових буряків.
Так пропагувалась проведена колективізація і переваги її перед індивідуальним господарством. А насправді, колективізація проводилася примусово, репресивними методами. В селян забирали сільськогосподарський реманент, коней, худобу, розбирали будівлі і будували з них колгоспне господарство. Людей виганяли з будинків на вулицю, а житло їх конфісковували. Селянські родини, які жили більш заможньо, які своєю, майже цілодобовою важкою селянською працею, створили собі достаток, називали куркулями, їх не приймали до колгоспів, все, що вони нажили, влада забирала, а самих їх у 1930-1932 рр. відправляли у вантажних вагонах, як худобу, до Сибіру, Північної Росії, де вони змушені були влаштовувати своє життя. Така доля спіткала багато родин Ізяслава. Зокрема, Павла Сошенського, Олексія Більовського, Саву Більовського, Івана Кам'янецького, Никифора Сахнюка, Грицька Бабійця, Петра Більовського, Йосипа Нагорного, Мартина Камінського з с. Сошне, Василя Теліжинського із Білевого і багато інших. Всіх перерахувати неможливо. [4, 250].
Створення колгоспів планувалося комуністичною партією. Так, Політбюро ЦК ВКП (б) ЗО січня 1930 року прийняло Постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". В постанові вимагалось створення колгоспів в найстисліші строки. У виконанні цих заходів брали участь партійні працівники, активісти, міліція, а, подекуди, і армія.
Примусовому створенню колгоспів, особливо великий опір чинився в сільській місцевості. Ось один із випадків такого опору селян, що вже вступили до колгоспів.31 січня 1930 року бюро Шепетівського окружкому КП (б) У, до якого входив і Ізяславський район, вирішили негайно вислати 800 куркульських родин. На допомогу органам влади були мобілізовані всі активісти і розкуркулення охопило всі села. Одночасно почали закривати в селах церкви. Це ще більше підігрівало обстановку.13 лютого була закрита церква в с. Плужному.14 лютого під час ревізії церковного майна почали сходитися люди, переважно жінки. Між ними і комсомольцями виникла сварка і навіть дійшло до бійки. [31].
Плужненський священник Войко Оверко закликав виступити на захист церкви.20 лютого після служіння, в якому прийняло участь щонайменше 1000 чоловік, селяни зібралися на майдані і зажадали повернути насіння, інвентар, худобу і припинити колективізацію. Лише застосування збройної сили зупинило виступ. [31].