У політичному житті країни відбулися суттєві зміни. Армія підтримала політичне об'єднання Голкар (організація функціональних груп), до якого входить понад 200 різних товариств і спілок. На виборах до парламенту, проведених військовими у 1971 р., Голкар виборов більшість депутатських мандатів. У 1973 р., після злиття декількох партій виникли впливові опозиційні угрупування – Партія єдності та розвитку і Демократична партія.
У галузі економіки президент Сухарто вдався до заохочення іноземних інвестицій у промисловість. Зі середини 60-х років стрімко зросли показники видобутку нафти, природного газу. Виникла навіть загроза однобічного розвитку економіки. Уряд опрацював комплекс заходів по стимулюванню "ненафтового сектора". З 70-х років особливо помітно розвивається гірничо-видобувна промисловість. У країні збудовані великі олово- та мідноплавильні комбінати, заводи по випуску алюмінієвого прокату та металообробці.
З середини 80-х років в Індонезії утримуються досить високі темпи економічного розвитку. Країна гармонійно увійшла до міжнародного ринку.
Пріоритетне місце у зовнішній політиці займають стосунки з країнами Південно-Східної Азії. Індонезія активно виступає за нормалізацію відносин та співробітництво всіх країн регіону.
Американо-в'єтнамська війна надзвичайно загострила становище в регіоні. Вона стала головною подією міжнародного життя кінця 60-х – початку 70-х років.
Після підписання Женевських угод дві в'єтнамські держави не зробили кроків для возз'єднання. Більш того, ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р. згідно з рішенням з'їзду комуністів ДРВ був утворений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму. На південь "стежкою Хо Ші Міна" почали перекидатися військові підрозділи, зброя, техніка. "Стежка" була розгалуженою системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Сюди ж входили нафтопровід, кабелі зв'язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв.
У січні 1963 р. збройні сили комуністів, які попередньо дотримувались тактики партизанської війни, вперше у відкритому бою перемогли війська Республіки В'єтнам. У в'єтнамському вузлі поступово спліталися інтереси великих держав: Китаю, СРСР, США. Перший мав негласну домовленість з ДРВ про введення своїх військ у разі висадки американського десанту на Півдні. Лідер СРСР М. Хрущов неодноразово заявляв про "готовність радянського народу виконати свій інтернаціональний обов'язок щодо братньої соціалістичної країни". Американська адміністрація, у свою чергу, оголосила боротьбу з комуністичною експансією у всіх районах світу.
У серпні 1964 р. у Тонкінській затоці (сучасна назва Бакбо) кораблі ДРВ напали на два американські есмінці. Результатом Тонкінського інциденту стало прийняття "Тонкінської резолюції" Конгресом США, яка дозволила американському президентові чинити будь-які кроки у В'єтнамі, аж до використання збройних сил. Американські військово-повітряні сили почали бомбардувати "стежку Хо Ші Міна". Однак незабаром командування зрозуміло, що ефективніше знищували вантажі і транспорт у портах та містах ДРВ: до того як вони розтечуться по джунглях. З лютого 1965 р. літаки США розпочали систематичні бомбардування міст ДРВ, а у березні на Півдні висадився американський десант. У зв'язку з загостренням радянсько-китайських відносин і підтримкою в'єтнамськими комуністами сторони Москви КНР відмовився надати обіцяну ДРВ допомогу. СРСР натомість надав їй підтримку найсучаснішою зброєю. Безвідплатна допомога ДРВ у роки війни коштувала Радянському Союзові щоденно 1,5 млн. крб.
У квітні 1965 р. до В'єтнаму прибули радянські ракетні підрозділи. У першому ж бою під Хайфоном радянські ракетники збили 3 американські літаки. У подальшому військові підрозділи СРСР були виведені з ДРВ. На їх місце прибув великий контингент воєнних радників; за офіційними даними, їх налічувалось 5 тис., за оцінками радянських ветеранів в'єтнамської війни – 12-15 тис. осіб. Американський експедиційний корпус налічував близько півмільйона вояків. Починаючи з 1965 р. у сухий сезон, який триває у Індокитаї з жовтня до березня, війська США та Республіки В'єтнам спільно провели "стратегічні контрнаступи", однак вони не принесли відчутних результатів. Партизанські з'єднання комуністів знищити не вдалося.
Війна стала надзвичайно запеклою. Громадськість світу вразила акція взводу лейтенанта Коллі, який розстріляв усіх жителів та спалив селище Сонгмі. За цей злочин офіцера було засуджено судом США. Для знищення зелені джунглів застосовувалась токсична речовина "орандж". Тяжкі економічні наслідки цього відчутні дотепер. У в'єтнамській війні США вперше застосували кулькові бомби, напалм.
У війну були втягнуті і сусідні Лаос та Камбоджа, через територію яких пролягла "стежка". Хоча уряди цих країн заявили про свій нейтралітет, вони були неспроможні контролювати прикордонні з В'єтнамом райони. У них активно діяли партизанські загони Народно-революційної партії Лаосу (секція компартії Індокитаю) та компартії Камбоджі.
Під тиском світової громадськості, широких протестів населення самих США американський уряд з листопада 1968 р. припинив бомбардування території ДРВ, а з червня 1969 р. розпочав виведення американських військ із В'єтнаму. У січні 1973 р. у Парижі після переговорів, які тривали понад чотири роки, США підписали угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї.
Залишившись віч-на-віч із комуністичними силами, війська Республіки В'єтнам зазнали поразки. У квітні 1975 р. підрозділи Національного фронту визволення Південого В'єтнаму захопили Сайгон.
2 липня 1976 р. було проголошено утворення єдиної держави – Соціалістичної Республіки В'єтнам. У квітні 1975 р. комуністи захопили владу у Камбоджі, в грудні того ж року – у Лаосі. Усі три комуністичні режими країн Індокитаю проголосили побудову соціалізму.
Провідне становище на цьому шляху займала СРВ. Проголошений нею курс на соціалістичну індустріалізацію та колективізацію сільського господарства невдовзі спричинив значні економічні проблеми. Промисловість країни, головно оборона, з труднощами переходили на мирні рейки. Існувала повна залежність від радянського постачання. У країні налічувалися мільйони безробітних, і частина робочих рук стала предметом експорту до соціалістичних країн, у першу чергу до СРСР.
Лише з 1986 р. у СРВ розпочалися кардинальні економічні реформи без огляду на марксистсько-ленінське вчення. Зокрема, здійснено перехід до ринкової системи господарства. Уряд зняв обмеження на створення приватних підприємств, на право власників наймати робочу силу в потрібній їм кількості. Визнано хибним примусове кооперування селянства. Селяни отримали право вільного продажу продукції на ринку. Це дало позитивні результати. Основні райони виробництва рису – дельта р. Меконг, де існували традиційні методи господарювання, у 1990 р. повністю забезпечили країну рисом. Однак рівень життя у країні залишається низьким. Це є причиною масових втеч із В'єтнаму. "Люди в джонках" – так називають втікачів із СРВ та КНР, які намагаються дістатися морем до Сінгапуру, Таїланду, Малайзії.
З 1990 р. частішають опозиційні виступи творчої інтелігенції проти комуністичного режиму. Підсумовуючи період історії, пройдений під комуністичним режимом, опозиціонери відзначають, що 12 млн. в'єтнамців (з 65 мільйонного населення країни) стали жертвами класової боротьби й насильства. Відсталість В'єтнаму від сусідніх, у минулому слабше розвинутих країн, опозиція пов'язує з вибором хибної моделі розвитку.
Навесні 1990 р. комуністична влада розгромила п'ять підпільних організацій, десятки їх членів були заарештовані. На початку 90-х років у СРВ виник правозахисний рух, який отримав назву "Рух за людську гідність". Він відразу ж звернувся за підтримкою до міжнародного Співтовариства, у тому числі й до демократичних сил України. Лідери Руху, зокрема член виконкому "Міжнародної амністії" Нгуєн Зан Куе, закликали режим СРВ припинити репресії проти дисидентів та партійний диктат у політичний і духовній сферах життя, дотримуватися громадянських прав і свобод, провести загальні вибори нової влади на демократичних засадах.
"Червоні кхмери" та їх модель комунізму стали найжорстокішим соціальним експериментом комуністів у повоєнному світі. Після приходу до влади компартії Камбоджі у 1975 р. її лідер Пол Пот оголосив, що у країні народу кхмерів буде здійснена найрадикальніша з усіх революцій.
Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, ідеологи камбоджійських комуністів розробили теорію утворення "суспільства чистого, колективістського соціалізму". Полпотівці вважали недостатньо радикальними комуністичні реформи своїх ідейних наставників маоїстів ("великий стрибок", народні комуни). Методом "комунізації суспільства" камбоджійські комуністи обрали кривавий терор під знайомими гаслами "посилення класової боротьби", "побудови нового суспільства з чистого аркуша", "згуртування проти зовнішньої загрози". Ворогами для червоних кхмерів стали усі країни окрім комуністичного Китаю. Камбоджа повністю припинила зовнішню торгівлю, оскільки, як стверджував Пол Пот, "через торгівлю імперіалісти проникають у країну і закабаляють її". Практично усі жителі міст були переселені у села для перевиховання працею. Хто не підлягав перевихованню, того фізично знищували.
У сільських кооперативах за миску рису люди працювали під дулами автоматів від зорі до зорі. Усе промислове та сільськогосподарське устаткування, автомобілі, електроприлади були повністю знищені, оскільки вони, на думку червоних кхмерів, підривали економічну самостійність країни.