Капіталізація харчової та легкої промисловості
Після економічної кризи 1873— 1876 pp. досить швидкими темпами почала розвиватися цукрова промисловість. Головна заслуга и цьому належала місцевим підприємцям, котрі з метою концентрації капіталів для одержання великих прибутків об'єднувались в акціонерні товариства. На їх базі у 1887 р. було створено синдикат цукрозаводчиків, що контролював виробництво й збут цукру в усій Україні. Найбільший вплив на діяльність синдикату справляли крупні цукрозаводчики Бобринські, Браницькі, Береденко та ін. До його складу входив 91 % усіх цукрових заводів. Виробництво солодкої продукції до кінця XIX ст. збільшилося майже вп'ятеро. У цілому Україна в середині 90-х років давала приблизно 84 % цукрової продукції всієї Російської держави. Цукор у великій кількості вивозився не тільки в Росію, а й за кордон, де часто продавався за свідомо заниженими цінами.
Значні зрушення відбувались у борошномельній промисловості. Парові млини приходили на зміну традиційним вітрякам і водяним млинам. Кількість їх безперервно зростали. У 1893 р. в Україні налічувалося 670 млинів, здебільшого в Київській, Подільській та Катеринославській губерніях, де було досить розвинуте зернове землеробство. Причому чимало з них являли собою великі капіталістичні підприємства із значною кількістю робочої сили. Лише у трьох названих губерніях вони на початку XXст. переробляли до 50 млн пудів зерна. Взагалі борошномельна продукція України у 1893 р. становила 26 % виробленого в усій країні борошна Дальша концентрація й капіталізація виробництва відбувались у винокурній промисловості. Дрібні горілчані підприємства не витримували конкуренції й закривались або об'єднувалися, внаслідок чого кількість їх зменшувалася. Зате зростала чисельність горілчаних заводів і обсяги вироблюваної ними продукції. Якщо одне горілчане підприємство в 1862— 1863 pp. щорічно випускало в середньому по 5 тис., то в 1899— 1900 pp.— вже по 44 тис. відер спирту. Горілчана промисловість була найбільш поширеною в Харківській, Київській і Подільській губерніях.
Розвивались інші галузі харчової промисловості. Серед них важливе місце належало олійництву, котре спиралося на досить широку сировинну базу — насіння льону, конопель, соняшнику, ріпака, рижію. Створювались як дрібні олійниці, так і досить потужні олійні підприємства, що забезпечували потреби не тільки власних господарств, а й ринку. Досить розвинутою, особливо в Полтавській і Чернігівській губерніях, залишалась тютюнова промисловість. Але поступово кількість тютюнових фабрик і обсяги вироблюваної ними продукції зменшувались.
Найменш розвинутою була легка промисловість. Значна кількість текстилю, сукна, полотна вироблялася в домашніх умовах. Кількість бавовняно-прядильних, полотняних і суконних підприємств була незначною. Відповідно вони давали й обмаль тканин. Виняток становив центр суконного виробництва в Клинцях Чернігівської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71,0 % всього суконного виробництва України. Поряд з домашніми промислами діяли невеликі деревообробні підприємства.
Розвиток міст
Буржуазні реформи, помітні зрушення в індустріалізації економіки, будівництва залізничних шляхів сполучення й інші чинники справили значний вплив на становище й географічне розташування українських міст. Зросла кількість міських поселень у Донецько-Криворізькому промисловому регіоні. З'явились Юзівка, Кам'янське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та інші досить великі промислові селища, які уряд, правда, не відносив до розряду міст. Чіткішого міського вигляду набирали вузлові залізничні станції — Лозова, Ясинувата, Люботин, Бахмач, Коростень, Козятин, Жмеринка тощо. За загальним переписом 1897 р. кількість українських міст протягом другої половини XIXст. залишалася майже незмінною — 130. За цей час скоротилася кількість невеликих містечок з населенням до 10 тис. чол., зате зросла чисельність більших міст.
Особливо швидкими темпами розвивалися промислові та промислово-адміністративні центри. Зокрема, населення Катеринослава до 1897 р. зросло у 6 разів і досягло майже 113 тис чол. У Харкові на той час проживало 173,9, Києві — 247,7 і Одесі — 403,8 тис. чол. Однак у цілому урбанізація України відбувалася повільно. Чисельність міських жителів становила в 1897 р. 13,0 % всього населення, що було значно менше, ніж у Росії, не кажучи вже про західноєвропейські країни.
Змінювався зовнішній вигляд міст. У них з'являлося дедалі більше кам'яних будинків для міських дум, губернських і повітових земств, дворянських і купецьких зібрань та інших громадських і державних установ. Як правило, вони споруджувались у центрі, їх оточували квартали прибуткових закладів і обслуговуючого персоналу. В затишних місцях стояли особняки фабрикантів, заводчиків, банкірів. Ближче до околиць селився звичайний люд — міщани, дрібні торгівці, робітники. У нових міських поселеннях Донецько-Катеринославського промислового регіону окремі безсистемні забудови у вигляді халуп, землянок, казарм зливалися в селища з принизливими назвами — «Собачівка», «Шанхай» тощо. Але основну частину забудови багатьох міст становили типові для України мазанки.
Розвивалося комунальне господарство. У великих містах забруковувалися центральні вулиці, здійснювалось їх озеленення, закладалися парки. Протягом 80—90-х років побудовані електростанції в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та деяких інших містах. У 1892 р. в Києві пущено перший в Росії міський трамвай. За ним пішли трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. В окремих містах центральні вулиці почали освітлюватися газовими, а згодом і електричними ліхтарями. Розгорнулося будівництво водогонів. На початку 80-х років вперше запроваджується телефонний зв'язок в Одесі, дещо пізніше — в Києві, Харкові, Маріуполі. Цими нововведеннями користувалася незначна частина міських жителів. Але й це свідчило про наближення українських міст за рівнем обслуговування населення до міст Центральної та Західної Європи.
Особливості торгівлі. З розвитком промисловості й сільського господарства активізувався внутрішній ринок. Він, в свою чергу, підвищив попит на товари, сприяв дальшому нарощуванню їх виробництва й втягуванню індивідуальних господарств, фабрик і заводів у товарно-грошові відносини. Під їх впливом завершилася господарська спеціалізація
Лівобережної, Правобережної та Південної України. Ринкові відносини охоплюють дедалі ширшу масу роботодавців і робітників. З'явився ринок робочої сили, а з ним капіталістичні відносини остаточно укорінились у життя суспільства. Розвиткові внутрішньої торгівлі сприяв ряд чинників. Серед них важливу роль відігравала запроваджена в 60— 70-х роках кредитна система. Заснований у 1860 р. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк та товариства взаємного кредиту. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. Хоч виникли вони ще в попередні часи, але сприятливі умови для їхнього розвитку склалися лише з проведенням буржуазних реформ. Великі за обсягом торговельні операції проводили Київська, Одеська, Єлисаветградська та інші біржі. Вирішення комерційних справ значно прискорювалось і в результаті використання залізничного транспорту. Змінювалася структура внутрішньої торгівлі. Насамперед зросла кількість дрібних торгівців. У 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну й понад 1,8 тис.— на розносну торгівлю. Залізницею, гужовим транспортом торгівці добиралися до найвіддаленіших місць і скуповували продукцію, яка мала найбільший попит на ринку. Особливо цікавили їх хліб, коноплі, шкіра, сало, щетина та інші товари першої необхідності. Маса дрібних торгівців щодалі більше втягували село в товарно-грошові відносини, збагачуючи одних і розорюючи інших.
Зросла кількість закладів стаціонарної торгівлі — магазинів, крамниць, кіосків, палаток тощо. На Херсонщині, Київщині і Харківщині в 1898 р. працювало 31,5 тис. гільдійських торговельних закладів, товарообіг яких становив 2993 млн крб. Особливо багато було лавок, крамничок для продажу горілки, вина, пива й тютюну. Засновувалися численні шинки, горілчані, винні, портерні й пивні лавки та льохи. У 1895 р. уряд запровадив казенну монополію на торгівлю спиртними напоями. Відбувалися помітні зміни в географічному розташуванні закладів стаціонарної торгівлі. їх кількість зменшувалася в населених пунктах, що втратили своє попереднє торгове значення, і збільшувалась у промислових центрах, на залізничних станціях і річкових пристанях. Пожвавішали міські базари. Збільшилася кількість базарних днів і товарообіг. У Києві в різних місцях щоденно діяли шість базарів, де продавалися продукти харчування, Сіно, овес, дрова та інші товари. В Одесі і Харкові щоденно Відкупалося по три базари. Окремі з них мали свою специфіку. Велике значення мали ярмарки. Перед урядовими структурами про відкриття нових ярмарків. Деякі особливості мали великі ярмарки. Вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, мали широкий асортимент товарів, що давало можливість застосовувати оптовий продаж-купівлю продукції за зразками. За обсягом торговельних операцій найбільшими на Лівобережній Україні були чотири ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький, Успенський, Покровський), Іллінський ярмарок у Полтаві, Маслянський, Вознесенський, Михайлівський у Ромнах, Воздвиженський у Кролевці. На Правобережній Україні такими ярмарками були: Стрітенський (Контрактовий) у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях і Троїцький у Балті Подільської губернії. На Півдні своїм товарообігом виділялися Петропавлівський ярмарок у Катеринославі, Миколаївський (весняний) і Покровський у Каховці Херсонської губернії. На них продавалися товари як місцевого, так і Зарубіжного виробництва. Одночасно оформлялися біржові операції, укладалися контракти на оренду, заставу й продаж Нерухомості, наймались наймити, управляючі тощо. Банківські контори пускали в обіг великі суми грошей.