ЗМІСТ
1. Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська колегія
2. Остаточна ліквідація царизмом української автономії
3. Заселення Південної України
4. Три поділи Польщі та доля українських земель
1. Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська
колегія
Вивчаючи це питання, доречно зробити акцент на тому, що наприкінці XVII – на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у 1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові. Там, як і раніше, існував автономний гетьманський устрій. Але царський уряд постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.
Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:
1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (було відмовлено);
2) щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);
3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцяно наказати воєводам);
4) щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).
Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була не двостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономію.
Подальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента, спочатку одного – стольника Ізмайлова, потім двох – стольника Протасьєва і думного дяка Вініуса. Вони мали наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшини. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».
Важливо підкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козаків та селян – відряджалося на спорудження фортець, копання каналів, будування нової російської столиці. Внаслідок цієї політики Україна за 20 років після гетьманування Мазепи дуже збідніла, що стали помічати й московські воєводи. Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння.
29 квітня 1722 р. Петро І видав указ І. Скоропадському про створення Малоросійської колегії. В указі говорилося, що оскільки в судах, збиранні податків і взагалі в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар наказав заснувати колегію із шести офіцерів російських полків на чолі з президентом – бригадиром Степаном Вільяміновим. Колегія ставала вищим судовим і контролюючим органом краю.
Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром помер (3 липня 1722 р.).
Після смерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.). Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вільямінов і сформував Малоросійську колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Колегія з Вільяміновим, і між ними почалася боротьба.
Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини. Були обкладені податками й повинностями маєтності старшини, церква та монастирі, посилений тиск на полкову й сотенну адміністрацію. У Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву були призначені царські коменданти, задля контролю за діяльністю полковників і полкової старшини. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Милорадовича та ін.).
Належить відзначити, що Малоросійська колегія, Вільямінов, царські офіцери, посилюючи гноблення українського народу, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини. Наказний гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового гетьмана, ліквідувати Колегію, заведені нею податки та інші обмеження.
Діяльність Полуботка обурила Петра. Він наказав заарештувати Полуботка й частину старшини, що підписала петицію до царя про вибори гетьмана. 18 грудня 1724 р. у Петропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.
В пам'яті українського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. Після смерті Полуботка, а потім і Петра, гетьмана не було, Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці Катерині І.
У цілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеження автономії України, а потім і її повної ліквідації. Але це робилося не одразу, з деякими відступами, бо російській державі у XVIIIст. доводилося вести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством, Польщею. Україна в цих війнах була найближчим плацдармом і тилом російських військ, забезпечувала їх квартирами, провіантом, фуражем, транспортом. У бойових діях брали участь і українські козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настрої старшини і населення і часом йти на деякі поступки.
Після смерті Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасовано податки, накладені на маєтки Колегією, відкликано Вільямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна з відання сенату була передана в Колегію Закордонних справ.
Часткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, стратегічний же наступ не припинявся. Про це свідчить такий факт: у 1728 р. в день коронації Петра IIновий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицію про повернення Україні старих прав. Відповіддю царя були так звані «Решительние пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за фінансами вводилися посади двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти в царську казну та ін.
Другий приклад – після смерті Д. Апостола у Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому державному органу, що дістало назву «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750). До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання у всі сфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Таким чином, знову суспільне життя України перебувало під контролем російської сторони.
2. Остаточна ліквідація царизмом української автономії
У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К. Розумовський (1750 – 1764 рр.). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов під пряме імперське правління.
Проте можна погодитися з істориком О. Субтельним, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. К. Розумовський пішов назустіч старшині і у 1760 – 1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батурині університет.
Однак прихід до влади Катерини II кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчився для К. Розумовського втратою гетьманської булави. У 1764 р. було видано царський маніфест про ліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління цією територією було створено Другу Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців. Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев.
Треба відмітити, що було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У «Секретном наставлении» Рум’янцеву, Катерина наказувала вести лінію на повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «вовчі зуби й лисячий хвіст». У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки офіційно почали називатися військовими обивателями. На землях Слобідської України була утворена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.
У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську губернію (центр м. Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської – на лівому березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків ставали солдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.