У тому ж часі розпочато на бажання і кошт гетьмана надбудовувати бічні приділи на нижніх папертях Києво – Софіївського Собору з 6 банями над ними, що дало цій катедрі той вигляд, який вона мала до недавніх часів.
З величавих церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, згадаємо камінну coборну церкву Вознесіння в Переяслові, вибудовану у 1698р. Поміг Мазепа також запорожцям вибудувати нову церкву в Січі; він дав їм на те потрібні кошти й матеріали та своїм немалим коштам справив до цієї церкви розмальований іконостас. Дерев`яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, з`являється хист до будування церков з каміння.
Найвидатнішим явищем мазепинської архітектури, будування великих “coборних” катедральних і монастирських церков. У їхній будові проглядається ніби нове відродження старих візантійських традицій. Найбільшої уваги присвячено оздобленню головного входу або порталу, де була помітна надзвичайна розкіш скульптурної орнаментації, з декоративними щитами, з розірваними фронтонами, хвилястими лініями волют, пілястрами та кольонами з розкішно оздобленими капітелями, завитки виноградної лози, листки аканту, дитячі фігурки янголів, китиці квітів і овочів, яскраві фарби, золота ікон, золочені орли та “coнця” з монограмами Христа і Діви Марії. Деякі вчені – дослідники вважають, що зразком для п`яти церков, фундованих Мазепою у Києві, були західно – європейські барокові базиліки.
І Ернст, і Антонович зазначають, що мазепинська доба в архітектурі не обмежується згаданими вище будівлями. З`являються перші муровані дзвіниці, чисельні фортифікаційні будови та партерові хати козацької старшини [3].
Малярство мазепинської доби досягло пишного розквіту та повного й яскравого виявлення своєї своєрідності. Серед збережених багатьох чудових зразків іконостасів, окремих ікон, розписів і портретів. Найкращими іконостасами є іконостаси Свято – Миколаївського військового coбору в Києві. В галузі штихарства мазепинської доби місце старого дерев`яного штиха заступила гравюра на міді.
Як державний діяч І. Мазепа обирає за домінанту своєї діяльности поширення православної духовности і культури на всіх теренах України. В тому числі й на тих, які не підлягали його гетьманській владі. Обравши одвічне для нації ще з часів Київської Руси православ'я, Мазепа не лише віддав данину історичній основі українського культурного життя, але й зважився на складний крок, адже в епоху його правління православ'я було переслідуваним віросповіданням, яке майже не мало впливових захисників на українських теренах, підпорядкованих Польщі. На Лівобережній Україні становище українського православ'я також було вельми несприятливим, якраз, як це не парадоксально, через спільність цієї гілки християнства для України та метропольного Московського царства. Незадовго до вручення Мазепі гетьманської держави попередник погодився на підпорядкування самостійної Української Православної Церкви, визнаної ще за часів Володимира Святого Візантією та Вселенським Патріярхом, Московському патріярхатові. Наслідки цього непатріотичного та антидуховного кроку Самойловича ми добре відчуваємо й зараз. Запопадлива зрадлива недалекоглядність українських правителів перед чужинцями була і до певної міри лишається найвірнішим і найпотужнішим союзником будь-якого антиукраїнського завойовника.
Страшно, коли це відбувається в матеріяльній сфері (продаж майна тощо), але незмірно більш страшно, коли відбувається це в сфері духовній.
Мазепа отримав погану спадщину, то ж ще більшим є диво розквіту барокової духовности, до якого спричинилась його універсальна особистість. Особливість культурницької діяльности гетьмана полягає у концепції використовування матеріяльних набутків, створення високовартісної з естетичного погляду матеріяльної культури, яка б зміцнювала і поширювала ідеї православної духовности. Єднання "духа" з "тілом" призводило до появи концепції дару, тобто виведення матеріяльного на рівень духовного, коли матеріяльне вимірюється не таким самим матеріяльним, а духовною системою координат, у якій панує інша градація.
Категорія дару у Мазепи це, так само, як і у Могили, не словесна спадщина, а дещо більше. Це триваючий акт дарування, акт щоденного й безнастанного жертвування власних сил, любови та матеріяльного добра на користь духовного розвою Православ'я та Вітчизни. Крізь таку парадигму і слід прочитувати "діяруш" Мазепи, його духовний та матеріяльний аспекти. Діяльність Мазепи в цьому випадку це не просто матеріяльне сприяння розвитку духовности, а втілення ідеї дару безкорисливого жертвування матеріяльного на користь духовного.
Для тодішньої Европи винесення у якості наріжного принципу християнського дарування власного матеріяльного і духовного набутку світові було неосновним, хоча й завжди деклярованим. Український гетьман покладав його в основу своєї діяльности ще й тому, що чітко усвідомлював потребу новітньої організації національного суспільства на справді ранньохристиянських засадах, згідно з якими, не багатство нації буде служити одному маєстатному урядовцеві, а навпаки - накопичене одним буде ним пожертвуване у якості християнського дару всім іншим. Євангельська вимога до багатого роздати своє багатство, щоб здобути право на шлях до Царства Небесного, в його діяльності виходить на рівень будівництва храмів, відкриття освітніх закладів, сприяння книгодрукові за допомогою використання власного майна.
Особливою сферою культурної діяльности Мазепи в галузі відродження й розвитку національної самоідентичности та Православ'я є його широка й послідовна праця щодо побудови українських храмів. Ця духовно-культурна стратегія Мазепи була однією з центральних, якою він опікувався все життя не менш настійливо, ніж відродженням української духовної ідентичности загалом. Стратегія відродження давніх церков та побудови нових була однією зі складових ренесансу української духовности. Гетьман не шкодував на це власних коштів, повсякчас приносячи їх у дар переслідуваній щирими недругами та фальшивими друзями Українській Православній Церкві.
Отже, І. Мазепа – великий культурний діяч. Ми наглядно бачимо його велике піклування загальними культурними потребами доби. Іван Мазепа – справді героїчна й одна з найзначніших постатей серед усього українського гетьманства. І не на осуд і ганьбу, а на глибоку шану нащадків заслуговує він.
Відбудова храмів та побудова нових церков по всій Україні і була тією духовно-національною єднальною константою, яка якоюсь мірою може потрактовуватись як національна стратегія. Вона отримала зриме втілення у архітектурному феномені Мазепинського Бароко. Феномен архітектури цього періоду, як і феномен меценатства Мазепи, яке сприяло появі такого явища, це також є характерним для цієї доби мирного поширення духовности в період "тихого" Бароко.
"Справді важко перелічити всі церкви й манастирі, фундовані, збудовані й перебудовані, оздоблені Мазепою. Манастирі — київські (Печерський, Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський. Троїцько-Іллінський, Лубенський, Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівеький, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменеький, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софії), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, Дігтярах, навіть деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великий строитель был церквам" – стверджує професор Оглоблин.
Цей перелік не лише переконливо засвідчує безглуздість подальших переслідувань імени Мазепи (зокрема - анатематствування з боку Московського патріярхату, яке досі триває всупереч логіці та історичним фактам на теренах незалежної вже України), але й демонструє ту повсякчасну турботу про поширення прадавньо-національного варіянту православ'я по всій Україні.
Як православний стратег Мазепа, добре усвідомлюючи сакральність Київа для світового Православ'я, робить, проте, все і для того, щоб сакральних центрів в Україні побільшало, адже таке збільшення неминуче призводить до духовно-культурної автономізації національного життя. Манастирі, якими так прискіпливо опікувався Мазепа, були, як відомо, осердями духовного опору соціяльно-духовній аґресії та збереження національно-культурної ідентичности, вогнищами високої освіти та братської єдности.
1. Андрусяк Микола: Гетьман I ван Мазепа як культурний д i яч. – К.,:. Обереги, 1991. – с. 48
2. Гетман Иван Мазепа: герой или предатель?// Валерий Семененко 2000 р. газета “Грани” № 2(54)
3. Мазепина книга / Упор. та вступна стаття І. Ситого. НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського, Канадський інститут українських студій Альбертського університету, Сіверський інститут регіональних досліджень. - Чернігів: ЦНТЕІ, 2005. - 524 с.
4. Микола Аркас. Історія України-Русі // - 1990р. “Вища Школа” К. 395с.
5. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.// К: Либідь,1993. - 608 с.
6. Ю.Зайцев. Історія України //- Львів: Світ, 1996. - 488 с.