Через кілька днів відважний генерал з величезною небезпекою для власного здоров’я відвідує японські міста Хіросіма та Нагасакі, нещодавно піддані американському атомному бомбардуванню. Виходивши вздовж і поперек радіоактивне згарище, він складає детальний його опис і фотографує побачене.
Наприкінці вересня 1945 року його викликають до Москви. Там він доповідає Йосипу Сталіну про капітуляцію Японії, про становище в цій країні, стан її армії, зокрема військово-морських сил. Особливо уважно був розглянутий його звіт і фотографії щодо наслідків атомного бомбардування Японії. Діяльність генерала було повністю схвалено. А його матеріали про атомне бомбардування були використані під час розробки радянської атомної зброї.
У січні 1946 року Кузьма Миколайович був призначений представником СРСР у Союзній раді з місцем перебування в Токіо. Рада, в яку, крім Дерев’янка, входили генерал Д. Макартур (США), представники Китаю та Великобританії, контролювала виконання умов капітуляції й усе післявоєнне життя Японії. Шість років існування Ради проходили у постійному жорсткому протиборстві з американською стороною. Тривала «холодна війна», з 1950 року почалися воєнні дії у Кореї. За таких умов Дерев’янко виявляв велике вміння й наполегливість у відстоюванні позицій своєї держави, підтримував інтереси японського народу. Наприклад, він неодноразово пропонував заходи стосовно демократизації післявоєнної Японії; підготував і вніс на обговорення Ради 33 заяви й меморандуми з різних проблем щодо відносин з американською адміністрацією, про шляхи відбудови й розвитку японської економіки і культури, про радянсько-японські взаємовідносини тощо.
Робота ускладнювалась тим, що в Москві не завжди приділяли необхідну увагу проблемам невеликої групи радянських представників. Збереглося цікаве свідчення К. Симонова, який разом з іншими письменниками відвідав Японію в 1946 році і після повернення був прийнятий міністром закордонних справ СРСР В. М. Молотовим. К. Симонов згадував, що той «…слухав мене уважно й доброзичливо. Все це було до того моменту, поки я не заговорив, що у мене є доручення генерала Дерев’янка. Питання, про яке йде мова — зміна характеру строків і норм постачання того маленького контингенту, батальйону військ, який прибув у розпорядження нашого члена Контрольної Ради, — вимагає невідкладного вирішення. Бо практика, яка існує, нікуди не годиться. — Це не його справа — ставити такі питання через третіх осіб, — жорстко сказав Молотов про Дерев’янка, сказав зі злістю».
Але для Кузьми Миколайовича інтереси справи були вищі за все. Незважаючи на очевидну небезпеку подібного ставлення з боку найвищих радянських посадовців, він продовжував настійливо домагатися вирішення відповідних проблем, активно відстоювати свою позицію [4,6].
У 1952 році після укладення мирного договору з Японією (сталінське керівництво його так і не підписало) Союзна Рада припиняє існування. Дерев’янка переводять у Москву, де він працював на високих посадах у міністерстві оборони, начальником кафедри військової академії. Але наслідки жорсткого ядерного опромінення під час відвідання Хіросіми й Нагасакі неухильно погіршували його здоров’я. 14 листопада 1954 року в лікарні героя відвідали маршали С. К. Тимошенко та П. А. Ротмистров і від імені найвищого керівництва поздоровили з п’ятдесятиріччям, а 30 грудня того ж року він помер. Некролог, надрукований у «Правде», «Красной звезде», підписали прославлені полководці Другої світової війни — Г. К. Жуков, В. Д. Соколовський, І. С. Конєв, Р. Я. Малиновський та інші. З державними почестями, під звуки прощального салюту К. М. Дерев’янка поховали на Новодівичому цвинтарі в Москві.
В інших країнах їх громадяни, які підписали Акти капітуляції Німеччини та Японії (Г. К Жуков у Росії, Д. Макартур у США, наприклад) вважаються національними героями, до їх пам’яті ставляться з великою шаною. В Україні, як і в Росії, ім’я Кузьми Миколайовича Дерев’янка до останнього часу було забуте. І лише у травні 2007 року на звернення групи вчених та громадських діячів, державних, наукових, громадських інституцій за мужність і самовідданість у роки Другої світової війни, визначні дипломатичні заслуги в повоєнному врегулюванні міждержавних відносин Президент України присвоїв К. М. Дерев’янку звання Героя України (посмертно). Проте інші заходи, що передбачалося здійснити для вшанування пам’яті Героя, поки ще нереалізовані, а саме: не названі його іменем вулиці в Києві та в Черкасах, не присвоєне його ім’я одному з військових учбових закладів, не випущені пам’ятні монета та поштова марка [4,8].
Тож повернути із забуття ім’я цього уславленого генерала, який розчерком свого пера поставив останню крапку в історії Другої Світової війни, — наш загальний обов’язок. В ім’я Миру та справедливості.
2. Іва́н Дани́лович Черняхо́вський
Іван Данилович Черняховський (29 червня 1906, Оксанина — 18 лютого 1945, Східна Пруссія) — радянський офіцер, Двічі Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни командуючий 60-ю армією Воронезького фронту, генерал-лейтенант; командучий військами 3-го Білоруського фронту, генерал армії.
Народився 16 (29) червня 1907 року в селі Оксанина (нині Уманського району Черкаської області) в сім'ї селянина. У 1913—1919 роках навчався в Вапнярський початковій залізничній школі. Працював пастухом, потім з жовтня 1919 по квітень 1920 року безпритульничав на гальмівних майданчиках товарних вагонів. З травня 1920 по грудень 1922 року працював колійним робітником, підручним слюсаря. Навесні 1922 року екстерном склав іспити за курс неповної середньої школи, був обраний секретарем Вербовського комсомольського осередку. З грудня 1922 по травень 1923 року — провідник вантажів 1-ї державної заготівельної контори; з травня 1923 по вересень 1924 року — станкового бондар, шофер Новоросійського 1-го державного цементного заводу «Пролетарій» [1,11].
У Червоній Армії з 1924 року. З вересня 1924 року по жовтень 1925 року був курсантом Одеської піхотної школи, до якої спрямований по комсомольській путівці Новоросійського окружного комітету комсомолу. З жовтня 1925 по серпень 1928 року — курсант Київської артилерійської школи. Член ВКП(б) з 1928 року. З вересня 1928 по червень 1929 року — командир взводу 17-го корпусного артилерійського полку Українського військового округу; в червні-липні 1929 року — тимчасово виконуючий посаду начальника зв'язку 17-го корпусного артилерійського полку; в липні-вересні 1929 року — знову командир взводу 17-го корпусного артилерійського полку; з вересня 1929 по квітень 1930 року — помічник командира батареї з політичної частини 17-го корпусного артилерійського полку; з квітня по липень 1930 року — начальник топографічного загону 17-го корпусного артилерійського полку. У 1930 році закінчив вечірню середню школу. З липня 1930 по травень 1931 року — командир розвідувальної навчальної батареї 17-го корпусного артилерійського полку.
З травня 1931 по травень 1932 року — слухач Військово-технічної академії імені Ф. Е. Дзержинського. З травня 1932 по листопад 1936 року — слухач командного факультету Військової академії механізації і моторизації РСЧА. Володів французькою мовою.
З січня по липень 1937 року — начальник штабу 2-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади Київського військового округу; з липня 1937 по травень 1938 року — командир 1-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади Білоруського Особливого військового округу; з травня 1938 року по липень 1940 року — командир 9-го окремого легко-танкового полку Білоруського Особливого військового округу. Атестований як «виключно сумлінний, відмінно знаючий військову справу, користується діловим авторитетом командир». З липня 1940 по березень 1941 року — заступник командира 2-ї танкової дивізії Прибалтійського Особливого військового округу [1,11].
З березня 1941 року, в 35-річному віці, став командиром 28-ї танкової дивізії 12-го механізованого корпусу Прибалтійського Особливого військового округу (з червня 1941 року — Північно-Західного фронту), з якою він вступив в бій у червні 1941 року.
У ході великої вітчизняної війни брав участь в оборонних боях Північно-Західного фронту. У серпні 1941 року в складі Новгородської оперативної групи військ дивізія під командуванням І. Д. Черняховського брала участь в обороні Новгорода. У грудні 1941 року 28-а танкова дивізія була переформована в 241-ту стрілецьку дивізію. З 7 січня по 20 травня 1942 року брала участь у Дем'янській наступальній операції військ Північно-Західного фронту.
У червні 1942 року — у розпорядженні начальника Головного автобронетанкового управління. З 15 червня по 25 липня 1942 року — командир 18-го танкового корпусу Воронезького фронту. З липня 1942 по квітень 1944 року — командувач 60-ю армією Воронезького фронту (з 23 березня 1943 року — Курського, з 26 березня 1943 року — Цетрального, з 6 жовтня 1943 року — знову Воронезького, з 20 жовтня — 1-го Українського фронтів). До кінця 1942 року армія вела оборонні бої на лівому березі річки Дон північніше Воронежа. Війська під командуванням І. Д. Черняховського брали участь у Воронезько-Касторненській (24 січня — 2 лютого 1943), Харківській (2 лютого — 3 березня 1943) наступальних операціях, що проходили в рамках Воронезько-Харківської стратегічної операції. У ході цих операцій були звільнені Воронеж (25 січня), Касторне (29 січня), Курськ (8 лютого). Учасник Курської битви (5 липня — 23 серпня 1943 року), Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції (26 серпня — 30 вересня 1943), відвоювання Лівобережної України. У другій половини вересня 1943 року війська армії вийшли до Дніпра, північніше Києва, з ходу форсували його і захопили плацдарми в районах Страхолісся, Ясногорська і на схід від Димера. У листопаді 1943 — квітні 1944 року армія брала участь в Київській наступальній (3—13 листопада 1943 року), Київській оборонній (13 листопада — 22 груденя 1943 року), Житомирсько-Бердичівській (24 грудня 1943 — 14 січня 1944), Рівне-Луцькій (27 січня — 11 лютого 1944 року), Проскурівсько-Чернівецькій (4 березня — 17 квітня 1944 року) операціях.