Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор’я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. – видання англійською мовою “Середземномор’я” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.
Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них – Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої «Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов’язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.
Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов’язкове[16].
Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням – постмодернізмом, – наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.
Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.
Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:
1. коли фрагментація об’єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;
2. коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування[17].
1. впевненість багатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінювати негативно. З точки зору «філософії відмінностей» і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;
2. практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар’єр між окремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал «тотальної» історії все віддаляється[18];
3. крім того, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаються попередні спільні установки, які об’єднували всі соціальні науки і які давали надію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;
4. як наслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходів до історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципі не визнають будь-яких “метанаративів“;
5. тенденція до все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот до визнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великий історичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії[19].
Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірі виявилися у школі «Анналів» від самого початку, але беззаперечним є той факт, що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи два напрямки історичних досліджень 70–80 рр. привнесли в анналівську традицію величезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих її представників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію й популяризувати її серією монографій.
Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” для себе свої історичні корені – традиційне село.
За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік – культурної антропології та тотальної історії.
Монтайю – маленьке село горян-пастухів у Верхньому Ар’єжі, розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічним подіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актів докладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких не пропущено жодної таємниці Монтайю – ані інтимного життя, ані духовного світу, які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши в основу свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методів етнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але у всіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейних кланів) – до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способів самовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті). Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини від оточення – від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історії одного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життя гірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дуже довгої тривалості” – аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторською методикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів, завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх з доречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється, зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавим пересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” – це історія-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, які висвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему – становище селянства півдня Франції в модерну добу.
Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” – “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства. Це – кліматична залежність розвитку аргокультури, народжуваності, смертності, хвороб, освоєння ландшафтів, будівництва. Таке дослідження, на погляд Е. Ле Руа Ладюрі, є можливим тому, що «клімат є функцією часу: він змінний, піддається коливанням, є об’єктом історії». Але написання історії кліматичних умов є можливим лише тоді, коли дослідник згоджується на цілковите подолання “антропоцентричних забобонів” (зосередження на людині та суспільстві). Тому автора не цікавили такі явища, як окрема міграція чи випадок голоду, їхні внутрішні, профільтровані через людську чи індивідуальну та колективну свідомість спонуки, а лише об’єктивні процеси – коливання клімату, неврожаї тощо.