ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ БОЛГАРІЇ
Зародження болгарської історіографії співпало з початком національного Відродження у середині ХVШ ст. Історична думка була важливою ланкою національно-визвольної ідеології спрямованої проти османського іга та асиміляторської політики вищого грецького духівництва, відігравала важливу роль у формуванні болгарської нації, національної культури.
В Болгарії ідеї Просвітництва та романтизму співіснували при перевазі ідей романтизму.
РОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК
ПАІСІЙ ХІЛЕНДАРСЬКИЙ (1722 - біля 1798) - фундатор романтичного напрямку, чернець, який на основі документів церковних архівів та творів середньовічних авторів написав працю "Історія слов'яноболгарська". У вступі та передмові до праці вказував на патріотичне та повчальне значення історичної науки. В праці висвітлено історичні події з найдавніших часів до кінця ХІV ст., коли Болгарія втратила незалежність. Показано напади слов'ян на Балканський півострів, заселення ними візантійських володінь, інші політичні події. Автор прагне визначити причини національної трагедії-захоплення Болгарії османами, наводить відомості про історію країни в часи османського панування. З праці вміщено список болгарських царів, високо оцінюється місіонерська діяльність Кирила та Мефодія в розвитку болгарської культури, а також внесок Климента Охридського, Евфімія Тирновського та інших діячів в сфері культури.
В праці вміщено політичну програму Паісія із закликом до боротьби проти османських поневолювачів та грецького духовенства, яке намагалося асимілювати болгар. Головна мета праці - показати велич болгарського народу в минулому та розбудити його національну гордість.
Національно-патріотична та гуманістична спрямованість праці справили великий вплив на подальший розвиток болгарської історіографії.
СОФРОНІЙ ВРАЧАНСЬКИЙ (1739-18130) - послідовник о. Паісія, з 1803 р. жив у Волощині, пропагував ідею визволення Болгарії з допомогою Росії. В автобіографічній праці, написаній доступною для широких верств народу мовою “Житіє та страждання грішного Софронія" навів цінні відомості про соціальний, культурний, духовний розвиток Болгарії в умовах османського іга, яскраво описав страждання народу.
Значний вплив на розвиток болгарської історичної науки справили праці сербського історика Й. Раіча "Історія різних слов'янських народів", російських істориків - І. Кайтанова "Коротке накреслення загальної історії", З. Княжеського "Вступ до історії болгарських слов'ян". Особливе значення для формування національної самосвідомості болгар, розвитку історичної науки мала творчість вихідця із Закарпаття, який працював у Кишиневі, а згодом у Москві Ю. Гуци-Венеліна, зокрема його праці "Стародавні та теперішні болгари", "Критичні дослідження з історії болгар".
В. АПРІЛОВ (1789-1847), з 1811 р. жив в Одесі. Зазнав великого впливу праць Ю. Гуци-Венеліна.
Досліджував проблеми середньовічної історії та часів національного відродження. В праці "Болгарські книжники або якому слов'янському племені належить Кирилівська азбука?" доводив, що болгари першими серед слов'янських народів були охрещені, а Кирило та Мефодій, як болгари за походженням, переклали богослужбові книги болгарською мовою. У найважливішій праці "Денниця новоболгарськоі освіти" та "Доповненні" до неї висвітлював історію болгарської культури, зокрема історію світських училищ. Опублікував історичні джерела. Праці В. Апрілова відіграли значну роль у зростанні національної самосвідомості болгар.
Представники романтичного напрямку ХVШ-І половини XIX ст. відійшли від біблейсько-християнської концепції історії, хоча повністю не подолали впливу провіденціалізму. Вони розпочали критично ставитися до джерел, їхнім працям притаманний патріотизм. Проблематика їх досліджень-середньовічна та нова історія.
Вищим етапом національного Відродження Болгарії були 50-70 рр. XIX ст., зокрема його проявом стало Квітневе повстання 1876 р. В Бреілі (Румунія) виникло Болгарське наукове товариство, яке видавало часопис. Крім російських істориків важливий вплив на розвиток історичної науки мала праця чеського вченого К. Іречека "Історія болгар".
М. ДРІНОВ (1838-1906 рр.) - найвидатніший вчений-історик XIX ст., його науковий доробок перебуває в межах романтичного напрямку. Його ім’я тісно пов’язане з Україною. Він - автор першої болгарської орфографії, один з творців сучасної болгарської літературної мови, фундатор і перший голова Болгарського наукового товариства, що згодом було перетворено в Болгарську академію наук. М. Дрінов народився в м. Панагюриште в сім’ї ремісника, у 20 років переїхав до Києва, де з 1858 р. до 1861 р. навчався у духовній семінарії. В подальшому закінчив Московський університет, перебував у науковому відрядженні в Західній Європі. В 1973 р. - 1903 р. працював доцентом, професором, завідувачем кафедри слов’янознавства Харківського університету. З 1866 р. до 1879 р. перебував у Болгарії, де брав активну участь в організації системи освіти, був в 1878-1879 рр. міністром народної освіти. В 1890 р. - 1906 р. очолював історико-філологічне товариство при Харківському університеті.
Під його керівництвом кафедра слов’янознавства Харківського університету підготувала багатьох вчених-славістів, зокрема болгарських. Навчався в Росії, більше 30 років викладав у Харківському університеті. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. - завідував відділом освіти та духовних справ Російського цивільного управління в Болгарії.
Медієвіст. В працях “Погляд на походження болгарського народу та початок болгарської історії”, "Заселення Балканського півострова слов'янами" висунув концепцію утворення болгарської народності. Підкреслював величезну роль слов'янського елементу в цьому процесі, враховував також вплив автохтонів-фракійців та прийшлих протоболгар. Появу слов'ян на Балканах датував серединою VП ст. Використав історичні, лінгвістичні, фольклорні джерела.
В праці "Південні слов'яни та Візантія в Х ст." показав посилення ролі та впливу Болгарії на Балканах, причини антивізантійської спрямованості її політики.
Вивчаючи історію богомільського руху зробив висновок про його соціальну спрямованість.
В праці "Початок Самуілової держави" стверджував, що Болгарія Х - початку XI ст. була етнічним та політичним продовженням Першого Болгарського царства.
Торкаючись проблем національного відродження, в праці “Отець Паісій, його час, його історія, його учні” визначив початок, етапи процесу болгарського відродження, роль та місце Паісія Хілендарського в ньому.
Переконливо довів право на існування автокефальної болгарської помісної православної церкви, незалежної від грецької в низці праць, зокрема в творі "Історичний огляд болгарської церкви з самого її початку до сьогоднішнього дня".
ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАПРЯМОК
С. ПАЛАУЗОВ (1818-1872 рр.), навчався в Німеччині та Росії, працював в Петербурзі. Медієвіст. Один з перших почав досліджувати історію Першого Болгарського царства в праці "Доба Болгарського царя Сімеона". Відтворив картину політичного і культурного життя країни VП-Х ст. Часи правління Сімеона в кінці IX - першій третині Х ст. вважав епохою розквіту Болгарії.
Декілька робіт присвятив Історії другого Болгарського царства. Вивчав давню історію болгарської православної церкви, коли вона не залежала від грецької церкви.
Опублікував низку важливих джерел з історії середньовічної Болгарії.
Діячі національно-визвольного руху в своїх публіцистичних творах торкалися проблем національної історії.
Г. РАКОВСЬКИЙ (1821-1867 рр.) в праці "Декілька слів про Асена Першого, великого царя болгарського та сина його Асена Другого" та інших працях, доводив право болгар на незалежну церкву, розглядав проблеми османського панування та національного відродження. Ідеалізував минуле.
Л. КАРАВЕЛОВ (1834-1879 рр.) - вперше в болгарській історіографії розглянув соціально-економічні, політичні та духовні чинники національного відродження, охарактеризував етапи національно-визвольної боротьби.
Отже, в 50-70 рр. XIX ст. почалось становлення болгарської історичної науки.
Могутнім імпульсом для розвитку історичної науки стало досягнення Болгарією незалежності.
В 1882 р. із Румунії до Софії перенесло свою діяльність Болгарське наукове товариство, перетворене в 1911 р. на болгарську Академію наук. Іншими важливими центрами історичних досліджень стали історично-філологічний факультет створеного в 1888 р. Вищого училища (з 1904 р. - Софійський університет), та кафедри Вільного університету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, яке займалося популяризацію історичних знань. Створювалась мережа архівних та музейних установ, що теж сприяло розвитку історичних досліджень. Видавалося декілька історичних часописів. Відбулися зміни у філософсько-методичних поглядах вчених-істориків. Позитивізм витісняв романтизм.
З. СТОЯНОВ (1850-1889 рр.). - учасник національно-визвольного руху. Праці відбивають вплив романтичної та позитивістської філософії та історіографії. В тритомнику "Записки про болгарські повстання", на основі документів та особистих вражень зобразив правдиву картину Квітневого повстання 1876 р. Високо оцінив героїзм народу, показав зрадницьку суть чорбаджіїв - представників частини заможної верхівки суспільства.
Створюючи серію нарисів про видатних представників болгарського національно-визвольного руху, увів до наукового обігу велику кількість нових документів.
В біографії Х. Ботева розглядав лише як борця за національну ідею, ігноруючи його погляди щодо соціальних проблем, їх Стоянов не торкався в жодній з своїх праць, які просякнуті вірою в революційні можливості болгарського народу, оспівують подвиги його кращих синів.
Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939) - вивчав проблеми національно-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклав документальну базу проблеми розшуками документів, збиранням спогадів свідків та учасників подій. Критично ставився до джерел. Видав двотомник "Архів Відродження". В тритомній праці "Історія Квітневого повстання" доводив, що воно було підсумком розвитку болгарського суспільства протягом тривалого часу. Розглядав повстання передусім як прояв національно-визвольної боротьби, показав передумови, причини, підготовку, хід повстання. Велику увагу приділив діяльності його керівників.