М. Болбас в праці “Розвиток промисловості Білорусії (1795-1861) (1966 р.)” прослідковує динаміку та основні етапи промислового розвитку в цілому та складових частин її структури – ремісництва, мануфактури, капіталістичної фабрики, походження, склад, становище робітників.
З проросійських позицій написана праця Е. Корнійчука “Білоруський народ у Вітчизняній війні 1812 р.” (1962 р.) – єдине дослідження по цій проблемі.
Селянська реформа 1861 р. в Росії розглядалася радянською історіографією як початок капіталістичної формації. З таких позицій вона досліджувалася у праці М. Фрідмана “Відміна кріпосного права в Білорусії” (1958 р.). В ній докладно розглянуто соціально-економічні та політичні передумови відміни кріпосного права, підготовка реформи, подано глибокий аналіз головних законодавчих актів, шляхів здійснення реформи, зміни в законодавстві, спричинених повстанням 1863 р.
Найважливіші соціально-економічні аспекти становлення ринкових відносин, капіталістичного ладу за тогочасною термінологією, на селі відображені в низці досліджень.
А. Кожушков у праці “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1963 р.) зробив спробу прослідкувати процеси розвитку капіталістичних відносин у поміщицьких і селянських господарствах - спеціалізацію поміщицьких господарств, їх ринкові зв’язки, форми наймання робочої сили. На думку сучасних вчених автор перебільшував залежність селян від влади та поміщиків тощо.
Більш фундаментально еволюцію капіталістичних відносин на селі досліджував Л. Ліпінський. У монографії “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії (ІІ половина ХІХ ст.)” (1971р.) процес розглядався в трьох аспектах – землеволодіння та землекористування після реформи, поміщицькі та селянські господарства. Деякі дослідники вважають неточними статистичні відомості, які автор подав на основі анкет Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, не погоджуються з авторським поділом сільського населення на соціальні категорії.
У праці “Столипінська аграрна реформа в Білорусії” (1978 р.) розглядаються передумови та здійснення реформи, утворення хуторів та відрубів, руйнація сільської громади, майнова диференціація селян, збереження поміщицького землеволодіння.
Питання аграрного перенаселення та відходництва в білоруському селі досліджувалися в монографії В. Панютіча “З історії формування пролетаріату Білорусії. 1861-1914 рр.” (1969 р.) В ній всебічно розглядаються соціальне розшарування селянства, причини, рівень, регіональна специфіка аграрного перенаселення, показано рівень, характер , напрямки відходництва, його роль у формуванні робітничого класу. В іншій праці – “Соціально-економічний розвиток білоруського села в 1861-1900 рр.” (1990 р.) – В. Панютіч проаналізував загальний, становий національний склад селянського населення до і після реформи 1861 р., прослідкував його динаміку по губерніях в 1858 –1897 рр., показав причини його збільшення, дослідив склад та структуру селянських сімей, міграційні процеси всередині та поза Білорусією, стан освіти серед селянства. Велика увага приділена аналізу складу та функцій сільської громади, діяльності органів селянського самоврядування, селянського землеволодіння та землекористування, забезпечення селян надільною землею, торгівлі селян землею, її оренду та інше. Багато місця в праці займає дослідження процесу майнового розшарування селянства в другій половині ХІХ ст. Міграцію селянства Білорусії головним чином до Сибіру, її причини та динаміку висвітлено в монографії В.Верещагіна “Селянські переселення з Білорусії (друга половина ХІХ ст.)” (1978 р.). Прослідковано зв’язок селянських переселень з процесом розвитку капіталізму, політика царизму в цій сфері, її особливості в Білорусії.
В дослідженні “Сільськогосподарський ринок Білорусії 1861-1914 рр.” (1989 р.) Х. Бейлькін стверджував, що найважливішими передумовами розвитку сільськогосподарського ринку у пореформеній Білорусії були зростання промисловості, міського населення, залізничне будівництво, майноверозшарування села, формування прошарку найманих сільськогосподарських робітників. Позитивний вплив на цей процес мало територіальне розташування Білорусії поблизу важливих промислових та торгівельних центрів Російської імперії. Білорусь була складовою частиною світового аграрного ринку. Завдяки балтійським портам імперії вона мала зв’язки з країнами Заходу, особливо з Німеччиною. Мережа залізниць, важливі річкові магістралі, традиційні зв’язки з європейськими державами забезпечили Білорусії після реформи 1861 р. сприятливі умови для зовнішньої торгівлі. У 60-70-х ХІХ ст. роках головними товарами були збіжжя, льон, коноплі. В умовах аграрної кризи 80-90-х років почали домінувати тваринництво, насамперед молочне, а також льонарство. У поміщицьких господарствах інтенсивно розвивалося виробництво горілки.
Дослідник наголошує, що провідну роль в розгортанні торгівлі відіграв торгово-лихварський капітал, який у Білорусії репрезентували дрібні перекупники, лихварі, корчмарі, заможні селяни. Через їх руки проходила вся товарна продукція селянських господарств. Важливе місце в торгівлі сільськогосподарськими товарами, особливо в експорті , займали маклери та комісіонери.
На початку ХХ ст. виникають різні станові заклади, головним чином поміщицькі, які прагнули монополізувати торгівлю окремими товарами.
Х. Бейлькін підкреслює важливе значення ринкових зв’язків у формуванні білоруської нації. Цей процес почався ще раніше , а після реформи 1861 р. з розвитком капіталістичних відносин в промисловості та сільському господарстві, поступово було ліквідовано економічну відокремленість білоруських регіонів. Вчений доводить, що наприкінці ХІХ ст. в Білорусії склався національний ринок. С. Самбук в праці “Політика царизму в Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1980 р.) охарактеризувала ставлення влади до дворянства та селянства, яке мало важливе значення в розвитку капіталістичних відносин в сільському господарстві.
Також з’явилися наукові праці про розвиток ринкових відносин в інших галузях економіки. В колективній праці “Економіка Білорусії в період імперіалізму. 1900-1917 рр.” (1963 р.) показано не лише панування капіталістичних відносин в промисловості, торгівлі, банківській справі, але й утворення монополістичних об’єднань, які підпорядковували дрібних товаровиробників.
У монографіях З. Абенгауза “Розвиток промисловості та формування пролетаріату Білорусії у другій половині ХІХ ст.” (1971 р.) і “Робітничий клас Білорусії на початку ХХ ст. 1900-1913 рр.” (1977 р.) проаналізовано три стадії розвитку капіталізму в промисловості Білорусії (дрібнотоварне виробництво, мануфактура, фабрика), показано співвідношення між ними у найважливіших галузях виробництва в різні періоди, галузеву структуру та територіальне розташування промисловості, джерела формування та поповнення робітників, їх кількість, професійний, національний, віковий склад, економічне та політичне становище, політичні уявлення.
Нові статистичні відомості про розвиток ремісництва, дрібної капіталістичної та мануфактурно-фабричної промисловості Білорусії введено в науковий обіг в праці М. Болбаса “Промисловість Білорусії. 1860-1900 рр.” (1978 р.). Особливості економіки Білорусії на початку ХХ ст. розглядаються в книзі І. Солодкова “Соціально-економічне становище Білорусії до Великої Жовтневої соціалістичної революції” (1957 р.). На думку сучасних білоруських вчених питання розвитку транспорту, торгівлі, кредитно-фінансових відносин, засобів зв’язку, формування буржуазії та робітників в ХІХ – на початку ХХ ст. очікують ґрунтовного дослідження.
Важливе місце в працях радянських істориків, серед них і білоруських, займали проблеми соціальних рухів та революційних виступів проти царизму, історії партії більшовиків. Сучасні вчені Білорусії відзначають, що дослідження цієї проблематики в 50-80-х роках ХХ ст. відбувалося на засадах сталінської концепції, викладеної в “Короткому курсі історії ВКП(б)”, попри декларації про викриття культу особи Сталіна. Доказом цієї тези є розбіжності у висвітленні політичної боротьби в Російській імперії в ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. В. Ленін стверджував, що в цій боротьбі брали участь три політичні табори – демократичний, ліберальний, урядовий. Згідно “Короткого курсу історії ВКП(б)” існувало два табори – революційний на чолі з більшовиками та контрреволюційний, до якого відносили урядові партії (чорносотенців та октябристів) і Бунд, Білоруську соціалістичну громаду, есерів, меншовиків, лібералів-кадетів. Ця схема збереглася в працях більшості білоруських істориків до розпаду СРСР.
В монографії В. Чапко “Класова боротьба в білоруському селі в першій половині ХІХ ст.”(1972 р.) вперше в білоруській історичній літературі прослідковано динаміку селянського руху, визначено та охарактеризовано його основні етапи. Висновок автора полягав у тому, що селянський рух являв собою класову боротьбу проти феодально-кріпосницької експлуатації.
В іншій монографії В. Чапко – “Громадсько-політичний рух в Білорусії в 40-х роках ХІХ ст.” (1958 р.) вперше висвітлено ситуацію в Білорусії в роки революційних подій 1848-1849 рр. в Західній Європі, розстановку соціальних сил, вказано на відхід від революційної діяльності найбільших польських поміщиків та набуття провідної ролі в революційному русі революційно-демократичних кіл – збіднілого дворянства, дрібних чиновників, міської інтелігенції.