Висловлено міркування про існування таємних революційних товариств. Автор підкреслює переважаючий вплив на громадсько-політичний рух в Білорусії російської революційно-демократичної думки, а не ідей польського національно-визвольного руху.
У праці Н. Мохнач “Ідейна боротьба в Білорусії в 3о - 40 роки ХІХ ст.”(1971 р.) аналізуються світоглядні засади засновників “Демократичного товариства” Ф. Савіча, Я. Загорського та інших. Суспільний рух 30-40-х років ХІХ ст. автор вважає перехідним етапом від шляхетської до демократичної революційності.
У праці П. Ольшанського “Декабристи та польський національно-визвольний рух” (1959 р.) основна увага зосереджена на дослідженні контактів між таємними товариствами, показано суперечності та розбіжності між російськими та польськими дворянськими революціонерами.
Також висвітлено діяльність таємних гуртків польської учнівської молоді, зокрема в Білорусії. Книга А. Смирнова “Революційні зв’язки народів Росії та Польщі в 30-50-х роках ХІХ ст.”(1962 р.) містить, зокрема, характеристику соціально-політичної ситуації в Білорусії, змін в господарському розвитку, боротьби селян проти поміщиків, громадсько-політичного руху. Автор стверджує, що Ф. Савіч – засновник “Демократичного товариства” був першим представником революційно-демократичного напрямку в соціально-політичному русі Білорусії.
А. Смірнов в 1959 р. видав монографію “Кастусь Каліновський в повстанні 1863 р.” і традиційно характеризував характер повстання як селянський.
Згодом це твердження було спростоване. С. Самбук статистично довела, що переважну більшість його учасників (до 755) становила безземельна та малоземельна шляхта, близька за своїм становищем до різночинців. Цей висновок підтримали В. Дяков, І. Костюшко, І. Міллер.
Декілька вчених досліджували діяльність революційних народників в Білорусії в 70- на початку 80-х років ХІХ ст. С. Самбук у монографії “Революційні народники Білорусії” (70- початок 80—х років ХІХ ст.”) (1972 р.) розкрила діяльність гуртків та організацій народників в Білорусії, охарактеризувала їх соціальний склад, зв’язки з російськими і польськими революціонерами.
У фундаментальній праці М. Лосінського “Революційно-демократичний рух в Білорусії. 1870-1884”(1983 р.) прослідковуються етапи розвитку руху, доводиться, що революційне народництво в Білорусії було складовою частиною загальноросійського революційного руху.
С. Самбук у монографії “Громадсько-політична думка в Білорусії в другій половині ХІХ ст. ( на матеріалах періодичних видань)”(1976 р.) висвітлила позиції дворянсько-монархічного, ліберально-буржуазного та революційно-демократичного напрямків у ставленні до самодержавства і революції, аграрному, робітничому і національному питаннях.
Криза народництва та поширення марксизму в Білорусії знайшли відображення в монографіях І. Салашенка “З історії розповсюдження марксизму в Білорусії (1883-1904 рр.) (1963 р.), “Від народництва до марксизму” (1971 р.), М. Біча “Розвиток соціал-демократичного руху в Білорусії в 1883-1903 рр.”(1973 р.), “Робітничий рух в Білорусії в 1861-1904 рр.”(1983 р.).Вчені зробили спроби більш об’єктивних підходів до оцінки діяльності так званих непролетарських партій, відновлення історичної правди у висвітленні робітничого та соціал-демократичного руху. М. Біч комплексно розглянув проблему робітничого руху, показав кількість, склад та соціально-економічне становище промислових робітників, основні напрямки, форми і характер їх боротьби, навів статистику страйків, демонстрацій, мітингів, маніфестацій.
Першим значним дослідженням селянського руху в Білорусії в період капіталізму була монографія К. Шабуні “Аграрне питання та селянський рух в Білорусії в революції 1905-1907 рр.” (1962). Написана із методичних позицій “Короткого курсу...”, вона вводила до наукового обігу багато статистичних матеріалів.
В працях Л. Ліпінського та Є. Лук’янова “селянський рух в Білорусії в період між двома революціями (червень 1907-лютий 1917 рр.” (1964 р.) і Л.Лі пінського “Селянський рух в Білорусії в 1914-1917 рр.” (1975 р.) більш повно характеризувалися історичні реалії, висвітлювалися роль аграрного питання в соціальних суперечностях, боротьба селян з поміщиками та сільською буржуазією, діяльність більшовиків.
Провідне місце в радянській історіографії займала проблема діяльності КПРС, яка на початку ХХ ст. діяла під іменем більшовицької партії. На консервативних методологічних засадах початку 50-х років було видано книги Є. Бугаєва “Виникнення більшовицьких організацій та утворення Компартії Білорусії”(1959 р.), М. Мєшкова, М. Шкляра, В. Скоробагатого “Більшовики Білорусії в першій російській революції (1914-квітень 1917 рр.)” (1957 р.), “Більшовицька газета “Правда” в Білорусії (1912-1917 рр.))1967 р.), А. Єфремової “Боротьба за перемогу марксистських ідей в робітничому русі Білорусії (1907-1914 рр.) (1962 р.), інші.
Діяльності більшовиків торкалися також А. Воронова в праці “Робітничий рух в Білорусії напередодні та в період революції 1905-1907 рр.”(1960 р.), А. Василевський, І. Солодков. Їхні праці не визначаються глибиною дослідження, грішать ілюстративністю, некритичним підходом до описуваних подій, прагненням підігнати білоруський матеріал під загальноросійські схеми, подати робітничий клас і його організації як такі, що виключно перебували на більшовицьких позиціях. В 1908-1914 рр. на території Білорусії діяла лише одна міська більшовицька організація в Гомелі, а названі автори налічують 28 таких організацій. Більш повно та, за тогочасними можливостями, об’єктивно політичне життя Білорусії відображено в працях А. Короля “Більшовики Білорусії в революції 1905-1907 рр.”(1986р.), В. Салашенка “Більшовики в боротьбі з дрібнобуржуазними партіями в Білорусії (1905- квітень 1917 рр.)(1981 р.) В. Салашенко показав відносини та ідейну боротьбу з есерами, Бунтом, іншими єврейськими партіями.
Монографія І.Ігнатенка “Лютнева буржуазно-демократична революція в Білорусії”(1986 р.) є першою узагальнюючою працею в якій комплексно розглядається проблема. Було видано монографії з історії культурних та революційних зв’язків з Росією: В. Меляшкевіча – “Російсько-білоруські культурні зв’язки другої половини ХІХ ст.”(1984 р.), Г. Філякова “Революційні зв’язки робітників Білорусії та Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.”(1987 р.).
Єдиним науковим дослідженням з історії церкви була монографія М. Корзуна “Російська православна церква на службі експлуататорських класів (Х ст.-1917 р.) (1984 р.). В ній розкрито роль церковної організації православ’я як державної релігії Російської імперії, показано вплив церкви на ідеологічні уявлення широких мас населення, позицію церкви з важливих суспільних проблем.
В другій половині 40-х –80-х роках ХХ ст. продовжувалося видання книг з проблематики радянського періоду історії Білорусії, частка яких переважала серед публікацій наукових праць з історичної тематики. Автори беззастережно дотримувалися офіціальної радянської концепції.
Питання встановлення радянської влади в Білорусії та оформлення білоруської радянської державності висвітлювала в своїх працях Н. Каменська.
В період “відлиги” кінця 50-х- першої половини 60-х років ХХ ст. з’явилась можливість більшого доступу до архівних матеріалів, розширення тематики досліджень. З’явилися праця І. Ігнатенка “Бідніше селянство-союзник пролетаріату в боротьбі за перемогу Жовтневої революції в Білорусії. 1917-1918 рр.”(1962 р.), М. Завалєєва “Робітничий клас Білорусії в період побудови фундаменту соціалізму. 1926-1932 рр.”(1957 р.), І. Марченка “Робітничий клас в післявоєнні роки. 1945-1950.”(1962 р.), В. Палубна та І. Палубна “Революційний та національно-визвольний рух в Західній Білорусії в 1920-1939 рр.”(1962 р.) та інші.
Видані в 70-80-ті роки книги А. Філімонова “Зміцнення союзу робітничого класу і селянства в 1929-1936 рр.”, М. Злотника про “Діяльність органів партійно-державного контролю БСРР в 1917-1934 рр.”, колективна праця “Перемога колгоспного ладу в БРСР” та інших авторів як і чисельні видання з історії компартії Білорусії мали не дослідницький , а ілюстративний характер. Автори ілюстрували матеріалами архівів, і періодичної преси висновки та оцінки документів ЦК КПРС. Проблеми насильницької колективізації, політичних репресій практично не заторкувалися.
Своєрідним підсумком білоруської радянської історичної науки було видання узагальнюючих праць. Ними стали-двотомна та п’ятитомна “Історія Білорусії” (1-е видання двотомника 1955-1958 рр., 2-ге – 1961 р., та п’ятитомника – 1972-1975 рр.). П’ятитомне видання, незважаючи на переважання матеріалів радянського періоду, істотно поглибило та розширило уявлення про минуле Білорусії. Історія Білорусії подавалась в тісному зв’язку з історією Росії. Підкреслювалося включно позитивне значення цього зв’язку для історичної долі білоруського народу.
В чотиритомній праці “Історія робітничого класу Білоруської РСР”(1984-1987 рр.) описано процес формування та розвитку цієї соціальної верстви, проте перебільшено її роль в суспільстві. В тритомнику “Всенародна боротьба в Білорусії проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни”(1983-1985 рр.) узагальнено великий матеріал про героїзм та самопожертву жителів Білорусії в роки війни, їх самовіддану боротьбу з ворогом в партизанських загонах, підпіллі, на фронтах. Проте, поза увагою залишилися такі аспекти теми як проблема колабораціонізму, діяльності польської Армії Крайової на західнобілоруських землях тощо.
В 70-х-80-х роках з’явилась низка праць з історіографічної тематики, серед них колективні - ”Досягнення історичної науки в БРСР за 50 років.1919-1969”.(1970 р.), “Досягнення історичної науки в БРСР за 60 років”(1979 р.), книга В. Міхнюка “Становлення та розвиток історичної науки Радянської Білорусії 1919-1941 рр.”(1985 р.) та інші.
Слід зазначити, що переважну більшість праць з історичної тематики в Білорусії в радянські часи видано російською мовою.