Новий етап в розвитку білоруської історіографії розпочався на переломі 80-90-х років ХХ ст., в зв’язку з розпадом СРСР та становленням незалежної Білоруської держави. В науці та ідеології зникли диктат ідеологічних структур КПРС-КПБ та монополія офіційно-державної марксистсько-ленінської методології. На початку 90-х років почався процес повернення до наукового обігу раніше заборонених праць, було знято обмеження на контакти з закордонними, науковими центрами. Було зроблено спробу відродження національного змісту історичної освіти, з’явилися нові періодичні наукові видання “Білоруське минуле”, “Білоруський історичний часопис”. Частина білоруських вчених-істориків почала досліджувати та висвітлювати вітчизняну історію з національно-державницьких позицій. В основу цих підходів було покладено принципи деполітизації історіографії як головної передумови її науковості; гуманістичні, загальнолюдські і національно-державницькі цінності як критерій істини та оцінки історичних подій, діячів, фактів; методологія, що базується на творчому засвоєнні різних теорій суспільно-історичного процесу, об’єктивність відбору та аналізу фактів, відповідність змісту досліджень досягненням історичної науки, розуміння вітчизняної історії як органічної частини європейської та всесвітньої історії;
Порівняльно-історичний підхід поєднувався з виявленням специфічного та загального у всесвітній, регіональній та вітчизняній історії, висвітленням у наукових дослідженнях дискусійних проблем та головних концепцій. Такі підходи, на думку їх прихильників, дозволяють найбільш повно і докладно показати суперечливість, багатоваріантність, і одночасно з тим єдність і цілісність історичного процесу, місце та роль в ньому Білорусії.
Слід зазначити, що в колах істориків-науковців і викладачів, як і в суспільстві в цілому, далеко не всі поділяли такі погляди. З’явились виступи проти “переписування історії”, які знайшли підтримку в політичній боротьбі.
На початку 90-х років білоруські історики отримали можливість ознайомитись з архівними документами, які раніше були для них недоступними. Вони звернулися до вивчення раніше забороненої тематики – історії білоруської державності, національного руху, репресивних аспектів політики комуністичної влади, переосмислення трагічних сторінок в роки Великої Вітчизняної війни.
Науковці прагнули до розкриття суперечностей, що спостерігалися поряд з успіхами у різних сферах білоруського суспільства в післявоєнні часи.
Значне місце в історичних дослідженнях перших років незалежності займала проблема витоків білоруської державності. Білоруські історики відкинули твердження, що Білорусія - це одвічно бездержавна нація, яка тільки за допомогою російських більшовиків вперше у 1918 р. спромоглися побудувати власну державну. Вони порушили традиційну схему радянської історіографії, що акцентувала увагу виключно на одній лінії розвитку: Київська Русь - Московська держава - Російська імперія – СРСР, звернувшись до історії Великого князівства Литовського у пошуках традицій своєї державності.
Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича: “Слідами одного міфу”(1989 р.), “Стародавня Білорусь. Полоцький та Новогородковський періоди”(1990 р.), “Стародавня Білорусь. Віленський період”(1994 р.). Також висловили бачення проблеми в своїх працях: М.Пилипенко “Виникнення Білорусії. нова концепція”(1991 р.); А Рогальов “Біла Русь та білоруси. В пошуках витоків”(1994 р.); “Етнотопонімія Білорусі (на фоні етнічної території”(1991 р.); “Стежки у минуле: географічні назви Білоруського Полісся”(1992 р.); В. Насевич “Початки Великого князівства Литовського. Події та особи”(1993 р.). Розгорнулася дискусія, в якій взяли участь білоруські та литовські науковці, відбулося декілька наукових конференцій.
М. Єрмолович заперечує тезу про литовське завоювання білоруських земель, стверджує, що саме західна Русь, яка уникла татарського завоювання, у середині ХІ-ХІІ ст. була одним із центрів “збирання земель” колишньої Київської Русі в єдину державу. В ХІІ-ХІІІ ст. Переважала не литовська експансія на західно-руські землі, а слов’янська колонізація балто-литовських земель, що стало визначним чинником утворення Великого князівства Литовського. В ньому домінували давньоруська мова, право і культура, що дозволяє його кваліфікувати як “Білорусько-литовську державу”.
Результатом дискусій навколо цих поглядів стало погодження загальних підходів до історії Великого князівства Литовського.
Витоки білоруської державності вбачаються у Полоцькому і Туровському князівствах, які існували в кінці І – на початку ІІ тисячоліття нашої ери. Цей висновок був зафіксований у преамбулі Конституції Білорусії.
В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монголо-татарського нашестя у середині ХІІІ ст. у верхньому Поніманні виникла білоруська-литовська держава з центром у місті Новгородок. Вона стала ядром могутньої європейської держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського. Розвинулася класична європейська державність: законодавство, своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, толерантні відносини між різними конфесіями і церквами. Державною була старобілоруська мова.
У цій державі в умовах співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, литовської, української та польської культур. Всі народи, що брали участь в економічному, культурному розвитку Великого князівства литовського, насамперед білоруський, є історичними спадкоємницями цієї держави. Тому доцільно визначати її державність як Білорусько-Литовську.
Окремі науковці не повністю поділяють ці положення, але всі погоджуються із великою роллю Великого князівства Литовського у розвитку державності білоруського народу.
З’явилися праці з інших проблем історії Білорусії. Нові наукові підходи переважають у двотомних “Нарисах історії Білорусії”(1994-1995 рр.), перших томах “Енциклопедії Білорусії”(т.1,2 –1994-1995 рр.).
В. Панютіч в монографії “Наймана праця в сільському господарстві Білорусі.1861-1914 рр.”(1996 р.) вперше глибоко і всебічно розглядає передумови та джерела формування сільськогосподарських найманих робітників, їх кількість, основні категорії, умови праці, найму, побуту. Зростання торгового капіталістичного землеробства, розкладання селянства як класу - стану феодального суспільства, широке застосування найманої праці поміщиками та заможного верховного селянства спричинило утворення сільськогосподарського пролетаріату. Джерелами формування цієї соціальної групи були дореформені наймити, їх сім’ї, бувши дворові селяни, збіднілі селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, колоністи. Їх всього в 1914 р. налічувалося більше 200 тис. поміщики та заможні селяни наймали сезонних та поденних робітників.
Дослідник висвітлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сільських працівників - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробітна платня, штрафи, відсутність медичної допомоги, антисанітарні умови праці та побуту тощо.
Є. Савицький в праці “Робітничий рух в Білорусії (червень 1907 – лютий 1917 р.) (1995 р.) найбільш об’єктивно, на думку окремих сучасних білоруських вчених, висвітлив це питання. Автор показує зміни в економіці країни, вплив світової війни на її стан, аналізує професійний, соціальний, національний склад, кількість, концентрацію робітників на великих підприємствах, умови їх праці та побуту і політико-правовий статус, рівень заробітної плати. Вперше подано цілковиту статистику страйкового руху, визначено кількість учасників страйків, показано характер, географію, форми, масштаб і напругу класової боротьби пролетаріату, показано місце і роль політичних партій, професійних спілок інших робітничих організацій.
П. Бригадін звернувся до історії партії соціалістів-революціонерів в монографії “Есери в Білорусії (кінець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослідник стверджує, що партія есерів продовжувала революційні традиції народників, прагнучи перебудови суспільства шляхом революційного перевороту. Їх тактика полягала у поєднанні організаторської та пропагандистської роботи з політичним терором проти представників влади. В праці визначено етапи, та специфіку діяльності есерів в окремих регіонах Білорусії. На думку П. Бригадіна в роки першої світової війни на території Білорусії партія есерів, по суті, припинила своє існування.
Торкаючись дослідження інших проблем, білоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що російські історики займають більш радикальні позиції, ніж їх білоруські колеги.
Проголошення головною метою державної політики повне злиття Білорусії з Російською Федерацією наклало відбиток на розвиток історичної науки. Про це свідчать, зокрема оцінки окремих подій та праць, що містяться у виданнях 1994 р. та 2001 р.
Так, М. Біч в 2 томі “Енциклопедії історії Білорусії”, виданому в 1994 р., оцінює видання праці В. Ластовського як важливу етапну подію у становленні національної історіографії. Він вважає, що “повернення до витоків національної концепції вітчизняної історії та подальший її розвиток на основі сучасних досягнень історичної науки належить до головних передумов духовного відродження суверенітету Республіки Білорусь “.
І. Ковель, І. Крень, І. Соркіна у вступному розділі посібника “Історія Білорусії з 1975 р. до весни 1917 р.”, виданому в 2001 р., оцінюють В. Ластовського, М. Довнар-Запольського, Ф. Турука, П. Трамповича як націоналістів, вкладаючи в цей термін гостро негативний зміст. Їх погляди називаються історичними “концепціями”. Останнє слово береться в лапки, щоб підкреслити ненауковий характер їх поглядів. Білоруські націоналісти, за термінологією авторів розділу, критикуються за ідею безкласовості білоруського народу, “теорію єдиного потоку”. Також критикуються твердження В. Ластовського та інших про відсутність історичної спільності походження та розвитку білоруського та російського народів, про відсталість робітничого класу Білорусії, про провідну роль національної інтелігенції в громадсько-політичному житті білоруського народу, концепція боротьби білоруської та російської культур.