Великий вплив на історичну науку мали ідеї іншого зачинателя позитивізму Г. Спенсера (1820-1903 рр.). Його теорія була вершиною натуралістичного розуміння історії. Г.Спенсер поділяв концепцію історії, як теорію суспільства О. Конта, будував історію на соціології, поділяючи останню на соціальну статику і соціальну динаміку. За прикладом біологічної еволюції, філософ замінив термін «прогрес» нейтральним «еволюція». Еволюція трактувалась механістично як безперервний перерозподіл існуючих тілесних частинок і їх рухів. Рух перерозподілу відбувається у напрямку інтеграції (з’єднання) частинок і дезінтеграції (розсіювання) самого руху. Це є першою ознакою еволюції, що характеризує подвійний характер прогресу.
Теорія суспільства у Г. Спенсера значно складніша, ніж у Конта, - оскільки в його статиці розглядається взаємозалежність і обумовленість різних структурних форм суспільства, виділяється головний чинник суспільного розвитку — боротьба за існування, яка пристосовується до зовнішніх умов, здійснює природний відбір і наділяється організаторською функцією. У сфері методології історії позитивізм призвів до формалізації методів дослідження. Досягнення природничих наук розглядалися основоположниками позитивізму як методологічне знаряддя для вирішення завдань соціальної політики і науки. Конт постійно підкреслював, що його філософія є «теорією факторів». Факти ж визначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пізнання вважався «дослід» — сукупність операцій опису і суми окремих ознак. Звідси випливало і відоме твердження Конта: «Факт, дослід, теорія — шлях непорушної істини». Філософ вважав, що наука створює закони на основі емпіричних фактів, методом класифікації, групування, висновків за аналогією. Методологічний монізм, надмірна увага до причинних зв’язків і надіндивідуальних тотальностей призводив до втрати індивідуальної самобутності історичних об’єктів, які пояснювались на основі загальних (раціональних) законів.
Психолого-генетична методологія історії
Значний вплив на історичну думку мав відомий німецький психолог, засновник експериментальної психології В.Вундт (1832-1920 рр.), який намагався пристосувати психологію до пояснення історичних явищ як проявів творчого духу. Всі «науки про дух», на думку Вундта, мають право на існування лише тому, що вони ґрунтуються на фактах психології. Історик для розуміння історичних явищ і доведення своїх висновків завжди звертається до аргументів, взятих із безпосередніх фактів духовного життя. Тому методи психології можуть бути успішно застосовані в «науках про дух», і вона може стати для них епістемологічним підґрунтям, особливо так звана «психологія народів», - переконував німецький філософ.
У своїй «Логіці наук про дух», у другому томі «Логіки», Вундт застосував методи психофізики до суспільних наук взагалі і зокрема до історії, яка «мас своїм предметом не індивідууми, а народи», - переконував вчений, залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму. Аналогічно розв’язував Вундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислитель розділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає об’єкти у розвитку — у послідовності явищ та їх взаємозв’язку, а соціологія — одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає як динаміка, а соціологія — як статика. З іншого боку, Вундт підкреслював взаємозв’язок історії і соціології. Суспільство для Вундта, у всіх своїх проявах зумовлено історично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і само воно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких випливає наступний розвиток. Згідно цього не можна і думати про принциповий поділ між соціальними та історичними законами. Єдина відносна диференційна ознака, за якою можливий такий поділ, може полягати лише у тому, що про історичні закони, у вузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальних зв’язків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів в інтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такі закони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства, або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою. Виходячи із цієї «подвійної можливості», як соціальні, так і історичні закони поділяються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед них соціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку. Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку є одночасно і соціальними законами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певних форм суспільного життя. На думку Вундта, вони є найбільш цінними, оскільки відповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічною схемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станів суспільства, порівняно з одиничними історичними процесами, має більшу закономірність явищ; по-друге, соціальні закони розвитку, порівняно з універсальними історичними законами, мають властивість «самообмеження», зокрема вони належать лише до часткових явиш соціальних станів, насамперед до тих, які більше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів. З другого боку, вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно зв’язаних факторів. Однак як історичні, так і соціальні закони «зводяться до загальних принципів психологічного зв’язку духовних процесів», вони повинні узгоджуватися з принципом «психологічної каузальності». «Строго історичні закони можуть володіти лише однобічним каузальним зв’язком, в якому, згідно з часовою формою подій, причини передують наслідкам», — твердив Вундт.
Погляди Вундта знайшли своїх чисельних прихильників також серед російських та українських вчених — В. Іконнікова, М.Грушевського, С.Щепкіна та ін.
Продовжувачем ідей Вундта був його колега Е.Бернгейм. Залишаючись на позиціях позитивізму, він у своїх працях «Філософія історії-» та «Вступ до історичної науки» наголошував, що вивчення причинного зв’язку є головною вимогою науки, і історичні знання перетворились на справжню науку лише тоді, коли в ній утвердилась генетична теорія.
Найважливішим елементом творчої лабораторії дослідника, на думку Бернгейма, с реконструкція історичного матеріалу, досягнення «об’єктивної» картини минулого. Бар’єром на цьому шляху є подолання суб’єктивізму, який частково можна ліквідувати правильною критикою та інтерпретацією джерел і допоміжним засобом, так званим «відносним масштабом»: «Ми маємо можливість виміряти і оцінити окремі події за масштабом їх власної еволюції, задаючи собі запитання: як відносяться окремі моменти до результату, чи відповідають застосовані засоби бажаній меті, а останні - фактично досягнутим результатам».
Власне це уже відома вимога визнання історичного факту за його наслідками для наступних подій попри особисте сприйняття цього факту дослідником.
Складовими частинами реконструкції є:
а) комбінація окремих фактів;
б) репродукція фактів у їх зв’язку;
в) конструкція психічних факторів;
г) конструкція фізичних факторів;
д) конструкція культурних факторів.
На основі теорії В.Вундта побудував свою «Методологію історії» професор Новоросійського університету Є.Щепкін. На його думку, відповідний розділ «Логіки» Вундта є неперевершеним у спробах розробки логіки історії. Завданням історії для Щепкіна було «виявлення в подіях дій психологічних законів». Можливість таких законів для вченого базується, по-перше, на існуванні загальнообов’язкових психологічних законів, по-друге, на особливостях генетичного пояснення в історії, яке полягає не в тому, щоб передбачити наступні події на основі сучасних подій, а в тому, щоб відшукати психологічні причини цих подій у минулому.
«Психологізм» у тлумаченні історичних подій і явищ дав новий поштовх для розвитку теоретичного осмислення історії як вияву людського духу. Обумовленість історичного розвитку особливостями індивідуальної і колективної психіки, цілеспрямованістю, яка дає напрямок і поштовх для людської діяльності, створювали досить міцне підґрунтя для розуміння і пізнання історичного процесу. Водночас це неминуче призводило до реанімації ідеалізму. В епістемології центральними стали проблеми причинності.
Література
1. Бернгейм Э. Введение в историческую науку. М., 1956;
2. Философия истории, её история и задачи. М., 1979.
3. Бокль Г. История цивилизации в Англии. Т. 1-2. Спб., 1963-64.
4. Вундт В. Система философии. Спб., 1986.
5. КонтО. Курс положительной философии. Т. 1-2. Спб., 1899-1900.
6. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 13.
7. Спенсер Г. Основные начала. Спб., 1997.