Намагаючись розширити волжсько-каспійську торгівлю, Росія заохочувала до неї дербентців і інших жителів. З цією метою в 1723-1724 рр. проводилися роботи по будівництву гавані в Дербенті. Тоді ж на р. Сулак була побудована дамба, що дозволяла проводити середні судна по Аграхану майже до самої фортеці Святого Хреста. Все це дозволило встановити регулярніше повідомлення з Астраханню, що,у свою чергу, сприяло розвитку торгівлі краю. До розвитку торгівлі в Прікаспії Росія стала привертати вірмен. Їх поселили в Дербенті, у фортеці Святого Хреста і в інших місцях.
Певну роль в розвитку російсько-кавказької торгівлі зіграла встановлена в 1723р. в Астрахані компанія по торгівлі з Персією. Згідно наявними даними, ця компанія вела торг із народами Північно-східного Кавказу [26,с.43].
Велике значення мало і почате ще до походу російських військ вивчення природних ресурсів, історії і етнографії народів Північно-східного Кавказу. Описи краю, складені А. П. Волинським,А.І.Попухіним,А. Бекович-черкаським, І. Р. Гербером, Л. Ф. Еропкіним, Д. Д.Кантеміром, Ф. І. Соймоновим і багатьма іншими, є цінним джерелом для вивчення його історії і етнографії.
Проте народи Дагестану і Азербайджану недовго залишалися у складі Росії. Після 13-річного володіння, за умов Рештського (1732) і Гянджінського (1735) договорів, Росія вимушена поступитися ними Ірану. Російська межа була визначена по р. Терек, па лівий берег якої були переведені війська, а фортеця Святого Хреста зрита (її населення перевели в Кизляр).
Розділ 3.
Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в
період з 1725 до 1762 р.р.
3.1 Перший похід Надіра на Дагестан.
У 30-х роках XVIII в. Надір, став після тривалих усобиць фактичним правителем Ірану, і почав боротьбу з Оттоманською Портой за повернення території, що раніше належить Ірану. Населення, що знаходилося під ярмом імперії османів, знемагало і готово було на боротьбу з своїми поневолювачами. До того ж в 1730 р. в Константинополі був повалений султан Ахмед III, після чого почалися звичні феодальні усобиці. Все це сприяло діям Надіра. До вересня 1730 р. він оволодів Таврізом, а потім без особливої праці зайняв Ардебіл.
Тоді як Надір вів підготовку до походу на Ерівань (Єреван), стало відомо, що повсталі жителі Хорасана убили його брата. Надір попрямував для придушення повстання. У відсутність Надіра шах Ірану вирішив почати військові дії, розраховувавши військовими успіхами відновити свій підірваний авторитет. У 1731 р. він почав військові дії проти султана.
Але безуспішними виявилися військові дії шаху. У квітні 1731 р. він зазнав поразки під Еріванью, після чого війська султана рушили до Південного Азербайджану. В цей час від турецького Алі-паші Сурхай одержав наказ, щоб він з своїм військом з'єднався з військами османів в Гянджі і йшов на Тебріз.
Тим часом шах, потерпівши ряд поразок, вимушений відмовитись від продовження війни і в січні 1732 р. в Керманшахі підписав невигідний для Ірану мирний договір. Але цей договір виявився недовговічним. Повернувшися з Хамадана, Надір скинув Тахмосиба II, і проголосив володарем його 8-місячного сина під ім'ям Аббаса III, себе ж при ньому регентом; анулював тільки що підписаний з султаном договір, відновив проти Порти військові дії. За наказом султана для боротьби з Іраном в Закавказзі були направлені 20-25-тисяч кримсько-татарського війська під командуванням Фати-Гірея. Проте Росія, зацікавлена в мирі з Іраном, надавала йому підтримку в боротьбі з Портой. Російські війська, зосереджені у фортеці Св. Хрест нанесли серйозних утрат кримським військам [18,с.124].
Тим часом Надір отримав рішучу перемогу над османами, яка вимусила султана просити мир. У лютому 1733 р. в Багдаді між Іраном і Туреччиною був укладений мирний договір. Межі між ними визначались в рамках ірано-турецького договору 1639 р.
Після цього Надір ухвалив рішення покарати Сурхая. Влітку 1734 р. на чолі величезної армії він вторгся на Кавказ, а в кінці серпня зайняв Шемі велів поруйнувати її вщент, а населення перевести в Агсу. Незабаром відбулася битва між шахськими військами і горцями. Сурхай-хан зазнав поразки і відступив в гори. Війська іранського шаху, переслідуючи Сурхая, досягли Казікуг,але Сурхай втік до Аварії.
Надір не зважився продовжувати похід. Не встиг Надір піти із Закавказзі, як в Азербайджані і Дагестані почалися антиіранські виступи.
Проти азербайджанських і дагестанських повстанців була направлена 20-тисячна армія на чолі з братом Надіра Ібрагім-ханом. Але він багато чого не добився.
На чолі об'єднаних сил горців Дагестану стали досвідчені керівники джаробелоканці Ібрагім-диван і Халіл. Перший час іранцям вдалося потіснити горців. Проте у середині 1738 р. поблизу Джаника горці наголову розбили іранців.У бою був убитий сам Ібрагім-хан і інші воєначальники Ірану. За наявними даними, з 32-тисячної армії врятувалися 8 тис. Вслід за цим антиіранський рух охопив багато районів Північного Азербайджану.
Тому влітку 1739 р. уряд Ірану направив на Кавказ велике військо під командуванням Сифі-хан-султана. Не дивлячись на деякі успіхи, і йому не вдалося підпорядкувати шаху волелюбних горців. Незадоволений цим, Надір знову направив на Кавказ численні війська під командуванням Гані-хана Абдальського, Фаталі-хана і Мухаммед-Алі-хана.
3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах.
У 30-х роках XVIII в. перед Росією стояли успадковані від попереднього сторіччя три великі регіональні зовнішньополітичні проблеми — балтійська, польська і чорноморська. Особлива зацікавленість ряду європейських і азіатських держав у цих питаннях перетворювала всі ці проблеми в один заплутаний клубок, заважаючи розвязку кожної з них. Так, через різку розбіжність з Росією по польському питанню Франція підігрівала антиросійські настрої, підбурювала султана на збройний конфлікт, одночасно підштовхуючи Швецію і Польщу на війну проти Росії. В роки «війни за польську спадщину» (1733— 1735 р.) Османська імперія була ворожа Росії. Двоїстою була політика Швеції, тому що визначена частина виношувала плани реваншу і перегляду підсумків Північної війни. Натягнутими були відносини з Данією через Шлезвіг. Англійська дипломатія, зацікавлена в загостренні російсько-шведських і російсько-турецьких відносин, заважала, зближенню Росії з Австрією проти Османської імперії.
Англії і Франції вигідна була ізоляція Росії від ринків на Близькому Сході, і вони всіляко перешкоджали врегулюванню російсько-турецьких протиріч. Тим часом Порта на шкоду життєво важливим економічним і політичним інтересам Росії продовжувала безроздільно панувати на Чорному й Азовському морях і робити грабіжницькі набіги на її землі. Чорне море як і раніше залишалося закритим для Росії.
Унаслідок такого положення в 30-х роках XVIII в. чорноморська проблема, з яким також перепліталася і каспійська, придбала гострий характер, але Росія не була підготовлена до війни з османами.
Передбачаючи в найближчому майбутньому зіткнення з Портою, російська дипломатія розвила енергійну діяльність і протягом першої половини 30-х років домоглася зближення Росії з Англією і Данією, поновлення союзу зі Швецією, обрання доброзичливого кандидата на польський престол і висновки Рештського (1732 р.) і Гянджипського (1735 р.) договорів з Іраном, згідно яким Росія повертала всі прикаспійські провінції Ірану, а він зобов'язувався виступити проти Порти у випадку її нападу на Росію. У підсумку політико-дипломатична ситуація була значно зм'якшена на користь Росії [23,с.68].
Зате звістка про Рештський договір насторожила Порту, і вона вирішила форсувати здійснення давно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обігнути начебто кліщами з заходу і сходу Головний Кавказький хребет і зімкнути них на кабардинській рівнині. Почалися відкриті османно-кримскі провокації проти Кабарди і Дагестану.
Улітку 1731 р. 7-тисячне кримське військо підступило до границі Кабарди і зажадало вислати султана Салих-Гірея і видати убивць племінників хана Бахти-Гірея — Делі-Салтана і Гірея-Салтана
Однак кабардинці не здригнулися перед грізним ворогом, організували оборону й одночасно звернулися по допомогу до російського уряду.
Російський уряд знову підтвердив Кабарді своє заступництво і завірив, що військова допомога проти загального ворога буде організована.
До цього часу ірано-турецька війна вступила у нову фазу. Османи понесли величезні втрати. Був укладений і Рештський договір. Перелякана цими обставинами Порта вирішила відправити Фети-Гірей-Салтана з військом у тил шахських військ через Північний Кавказ.
Османський загін, однак, нічого не досяг. 11 липня 1734 р. у районі сучасного м. Грозного османо-кримські війська були атаковані російськими військами. У ході бою татари були розбиті і звернені у втечу, залишивши на полі бою 12 бойових прапорів. Однак командуючий російськими військами князь Гессен-Гамбурзький не тільки не закріпив здобуту на полі бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хреста і тим самим дозволив переможеним ограбувати гребінські містечка і забрати в полон сотні людей, після чого частина татар рушила назад у Крим, а інші пішли до Шемахи. Однак полонені і донський козачий загін у 2 тис. чоловік, оточений татарами і калмиками, були звільнені кабардинцями на чолі з Магометом Кургокіним [17,с.97].
У цих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною і зміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на Північному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду. Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькій війні 1736-1739 р.
У середині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік, перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.